Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

Фон Шлессер абсолютно правий, коли вважає анонімом когось зі своїх. Із ближнього кола.

— Я тобі вірю. Але поясни перебіг думок. Цікаво.

— Гаразд.

Чечель, так само делікатно, взяв лист, розгорнув перед Ніколою.

— Зверни увагу: друковані літери. Звичайний поштовий папір, запитати можна на будь-якій пошті, там само є перо й чорнила. Нікому нема діла, хто й що там виписує.

— Лист прийшов з поштою, — кивнув Садовський. — До речі, ота твоя дак-ти-ло-ско-пі-я виявить мої сліди. І хазяїна. Ми обоє брали конверт до рук, ось цей лист — теж. Є ще поштар...

— Уже не важливо, я ж відмовився від тих спроб, — відмахнувся Платон. — Мене навіть штемпель поштовий не цікавить, хай і дозволить виявити контору, з якої посилали. Ще раз кажу: на пошті ніхто ніколи не запам’ятає особу, чоловік то чи жінка, яка тихенько сидить і пише якесь послання. Літери цікавіші. Нічого не помічаєш? — Він наблизив лист майже впритул до лиця Ніколи.

— Друковані літери, — повторив той. — Анонімні листи інакше не пишуть.

— І все одно тут є дрібничка. Як каже Іван Захарченко, нью-анс. — Чечель провів нігтем під рядком літер. — Ніби досить вживати друковані букви, аби приховати себе. Ні. Автор іще й писав лівою рукою. Хто ніколи не мав із такими речовими доказами справ, не зверне увагу. Тільки ж я тертий книш, Ніколо.

Це прозвучало, як маленький переможний спіч.

— У чому суть дрібнички?

— Адресат. — Платон склав аркуш навпіл. — Лист читатиме людина, яка ладна вгадати почерк автора, навіть якщо той виписуватиме друковані літери. Принаймні, анонім так думає. Через те перестраховується, виводячи каракулі лівою. Аби напевне, зрозумів?

— Не дурний. — Широкий лоб Садовського перетнула зморшка-блискавка.

— Звідси маємо: почерк чужої людини хазяїн не впізнає. Навіщо аж так маскуватися? Бо батько напевне багато разів читав листи від усіх трьох своїх дітей. За манерою письма кожного вирахує. Не обдурять навіть друковані літери.

Нікола торкнувся пальцем зморшки, мовби розгладжуючи її.

— Ну, припустімо, барон так і міркував. Підозрюються всі. Що нового?

— Нічого, — визнав Платон. — Крім того, що шукати недоброзичливця, який бажає нацькувати фон Шлессера на молоду дружину, таки треба серед трьох його дітей. Усіх барон збирає на обід.

— Не всіх. Марка не буде. Він принципово порвав з батьком — гнобителем трудового народу.

— Але гроші від нього бере.

— Не так багато й часто, як старші.

— Це зовсім не виключає його причетності.

— Згоден. Він не любить Марію, бо вважає: вона буржуазна п’явка. Присмокталася до батькової шиї, тому що звикла паразитувати на тих, хто експлуатує простий люд. Його слова, буквально. Марко міг написати винятково задля бешкету.

— Є такі люди, — погодився Платон. — Кинуть камінь у воду й дивляться, як широко розходяться кола. Проте його не буде. Справу доведеться мати зі старшими.

— Співчуваю.

— Побачимо.

— Тобі вже готують ванну. Я дав розпорядження.

— Люб’язно з твого боку.

— На сніданок — млинці з медом, сир, кава. Принесуть сюди.

— Мріяти про таке не міг. Вчора мною самим снідали блощиці в Ямі.

— Не блазнюй.

— То я так тішуся.

— Як треба поради... Не так: краще порадься зі мною перед обідом.

— Кажеш, наче готуєш до бою.

— Майже так буде. Словом, не соромся.

Кивнувши на прощання, Садовський залишив Чечеля самого.

Платон, далі тримаючи лист двома пальцями, повернувся до вікна. У дворі вже не було жінки з собакою. Тільки слуги, що завзято пиляли дрова.

— Підозрюються всі, кажеш... — Платон недобро всміхнувся, ковзнув поглядом по зачинених дверях. — Та отож.

У нього вистачило досвіду, аби промовчати.

Чечель іще не визначив, як управитель, вірний хазяїнові, ставиться до Марії фон Шлессер. Ніхто й ніщо не заважає йому теж сприймати молоду дружину барона чорною вдовою, котра вибирає слушний момент, аби позбавити чоловіка життя й згодом накласти руку на спадщину. Всю чи її частину — у становищі подібних до неї зовсім не має значення.

Почерк управителя хазяїн так само впізнає.

Нікола Садовський зважає на це — і пише лівою.

Справді, підозрювати — так усіх наближених.

Розділ 7

Родинний клубок змій

бід накрили у великій залі — займала чи не половину першого поверху.

Альфред фон Шлессер спустився до столу першим. Зараз ніщо в його зовнішності не нагадувало хворого немолодого чоловіка, який потерпає від родинних негараздів та вважає своє життя невдалим. Барон надягнув строгий фрак, який робив поставу величнішою й навіть трохи молодив іменинника. Платон бачив упевненого в собі пана, котрий заробив мільйони, діючи жорстко й ухвалюючи хай ризиковані, проте завжди виправдані рішення. Лиш бліде сухе обличчя, особливо на тлі рожевих, налитих здоров’ям Ніколиних щік, свідчило про його справжній внутрішній стан.

Чечель не зовсім розумів, як треба поводитися, опинившись, ні сіло ні впало, на іменинах знаного винокура. Тож простягнув руку, привітав, почув навзаєм ввічливу дяку й відступив далі до широкого каміна. Крім нього й незмінного, мов зброєносець, Ніколи в залі ще нікого не було. Та перша персона не забарилася — долинули швидкі кроки, і пташкою залетіла баронеса.

Зблизька Марія фон Шлессер здавалася ще молодшою за свої тридцять п’ять. Невисока, сказати навіть — мініатюрна, нижча на голову від будь-кого з присутніх, вона вбрала не зовсім відповідний до урочистостей хітон такого самого вільного крою, як шубка. Поруч із запакованим у фрак, старшим на чверть століття чоловіком вона мала вигляд дещо легковажний — та справді наповнила помпезну обідню залу чимось незримо-святковим. Ставши навшпиньки, обвивши Альфредову шию руками й поцілувавши його в щоку, Марія пустила цікавого бісика в бік Платона, наблизилася до столу, критично оглянула його.

— Усе так зроблено, наче нас збереться півсотні.

Її голос йшов від грудей, виявився трохи зависоким, і можна було вловити старанно приховані нотки награності й нещирості. Це зовсім не насторожило Чечеля. Жінка не приховувала, підкреслювала й випинала театральність, інакше й бути не могло.

Марія фон Шлессер готувала себе до зустрічі з недругами.

— Ми не знайомі. — Вона ступила до Платона, натягнула усмішку. — Ви, напевне, той самий таємничий гість нашого любого іменинника Альфі.

Чечель без вагань давав на відсіч пальця, а то й цілу руку: Марія зазвичай не називає чоловіка так. І взагалі вона