Данило Туптало - Житія Святих - Березень, Данило Туптало

всіх їх, плакав і говорив: "Брати мої, помилуйте мене". І вкинули вони його в яму в пустелі. Була ж та яма колись колодязем глибоким і темним, потім висохла у ній вода, і яма спорожніла. Там сидячи, Йосиф гіркими сльозами і плачем великим ридав і взивав до батька: "Зглянься, батьку Якове, на те, що сталося з дитиною твоєю, ось я в яму вкинений, наче мертвий. Ти сподіваєшся мене побачити, як я повертаюся до тебе, отче, — я ж нині лежу в ямі, наче розбійник. Сам, батьку, казав мені: "Іди й відвідай братів своїх і стада і повертайся швидко". І ось вони, наче вовки дикі, били мене і з гнівом розлучили мене з тобою, добрий батьку. Вже не маєш мене бачити, ані голосу мого чути, ані старість твоя ніколи не порадіє за мене, ані я преподобної твоєї сивини не побачу, бо гірше мертвого похований. Плач, батьку, за дитиною своєю, як дитина твоя плаче за тобою, батьком своїм, бо так з дитинства відлучений від лиця твого. Хто б мені дав голубку, яка б розмовляла людською бесідою, аби, прилетівши, сповістила старості твоїй про плач мій. Зникли, батьку, вже й сльози мої, і від зітхання замовкла гортань моя, бо нема кому допомогти. О земле, о земле, що закричала до Бога святого за Авеля праведного, убитого без правди, як же повідання є, давніше від прадідів! Як тоді закричала за кров праведного, ти, земле, і нині за мене також закричи до Якова, батька мого, розповідаючи йому відкрито те, що сталося мені від братів моїх". Так Йосиф у ямі ридав невтішно аж до знемоги.

Брати ж дикі після того, як вкинули Йосифа в яму, сіли їсти й пити з радістю. Як же ті, що перемогли супостата чи взяли град, так і вони торжествували і з веселістю возлягали. ївши і пивши в радості великій, звели очі свої і побачили, що йдуть купці-ізмаїльтяни з Галлада в Єгипет з верблюдами, які несли тиміян, і стакти, й инші аромати. Юда ж, четвертий син Якова, сказав до братів своїх: "Який нам здобуток з того, що уб'ємо брата нашого і сховаємо кров його? Продаймо його ізмаїльтянам, хай заведуть його далеко. І помре в землі чужій, а руки нашої на ньому не буде, бо брат наш і плоть наша". Послухали слів його инші брати і пішли, витягнули Йосифа з ями. Коли минали їх купці-ізмаїльтяни, продали за двадцять срібняків. І ведений був Йосиф у чужий край. Не було тоді Рувима, коли брати Йосифа продали, — пішов кудись. Коли, повернувшись, прийшов до ями і Йосифа в ямі не побачив, роздер одяг свій і пішов до братів, кажучи: "Хлопця нема в ямі, і де я піду, як стерплю ридання за ним батька нашого?" І сумував Рувим за Йосифом. Купці ж, взявши Йосифа, пішли. Дійшли до місця, де був гріб Рахилі у Єфраті, — там-бо померла, коли повертався Яків із Месопотамії. Коли ж побачив Йосиф гріб матері своєї Рахилі, побіг, і впав на гріб, і підняв голос свій, почав плакати гіркими сльозами і кликав у гіркоті душі своєї, кажучи так: "Рахиле, мати моя, встань із землі і подивися на Йосифа, якого ти любила. Подивися, що йому є! Ось відводять його в Єгипет иншородні, їм же руки братів продали його, наче злодія. Брати мої нагого мене продали в рабство. Яків же цього не знає, що я проданий. Відчини мені, мати моя, і прийми мене у гріб свій. Хай буде гріб твій гробом тобі і мені. О Рахиле, прийми дитину свою, щоб не чекала на иншу смерть в чужому краю. Прийми, Рахиле, відлученого несподівано від Якова, як же і від тебе відлучений був. Послухай, мати моя, зітхання серця мого і гіркого плачу і прийми мене у гріб свій. Вже-бо очі мої не можуть сліз точити, і душа моя знемогла від плачу і зітхання. О Рахиле, Рахиле, чи не почуєш голосу сина твого Йосифа? Ось насилу ведений від тебе, ти ж не хочеш мене в себе затримати. Якова я кликав — і голосу мого не почув. Ось нині і тебе прикликаю, але ти не хочеш мене почути. Хай помру тут на гробі твоїм, щоб у чужу землю не йти, наче злодій" . Коли бачили ізмаїльтяни, які купили Йосифа, що побіг і впав на гробі, говорили між собою: "Ось юнак цей чари робить і хоче нас одурманити, щоб втекти від нас. Візьмімо його і зв'яжімо міцно, щоб нам печалі не зробив". Підійшовши до нього, сказали з гнівом: "Встань і перестань чарувати, щоб не проштрикнули тебе над гробом, — срібло, яке дали за тебе, стратимо". Коли він встав, бачили всі лице його, набрякле від гіркого плачу, і почали кожен питати його лагідно: "Чого плачеш так сильно, відколи побачив гріб, що стоїть на цьому місці? Але вже, вигнавши страх із серця свого, сміливо скажи нам, яке є діло твоє і чому ти проданий. Ті-бо пастухи, що тебе продали нам, казали: "Вважайте на нього, щоб не втік від вас на шляху, якщо ж втече — ми без гріха, бо сказали вам". Ти-бо скажи нам правду: чий ти раб? Чи тих пастухів? Чи иншого когось вільного? І скажи нам, чого над гробом цим впав ти з любов'ю? Ми-бо купили тебе і господарями тобі є, розкажи нам як раб все про себе. Якщо-бо утаїш щось перед нами, то кому маєш розповісти, рабом ти нашим є. А тому, що сказали нам пастухи ті, що втекти від нас хочеш, через те ми засмутилися, але утішся і скажи нам відкрито: хто ти? Видаєшся нам наче вільним і не хочеш, щоб тебе мали за раба, але як за брата улюбленого. Бачимо на тобі велику свободу і великий розум у доброму уложенні, і достойний ти перед царем стояти і з вельможами честь мати. І показує те краса твоя, що при великій владі ти влаштований. Будь же нам другом знайомим там, куди тебе ведемо, хто-бо має не любити хлопця такого, який благородство лицем виказує, гарними і премудрими очима". Відповідаючи ж, Иосиф сказав до них із зітханням: "Ні рабом я не був, ані злодієм, ні чарівником, ані не прогрішився ні в чому, щоби проданим бути вам. Але син я улюблений батька мого, також і матері моєї, коли жива була, найулюбленіша дитина. Ті ж пастухи —