Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

наші береги. На жаль, останнім часом його дослідження припинилося. Світ захопився Шостим континентом. Усі знамениті полярники потяглися туди, як метелики до світла. Лише німецькі вчені Вегенер і Лауге-Кох ще перебувають в Арктиці. Датська експедиція Міккельсена безслідно щезла. На пошуки її вирушив Кнут Расмуссен. З Архангельська відплив до Берінгової протоки російський полярник Брусилов[36].
Я ТУТ НЕ ПОТРІБЕН, МІЙ ДІМ — АРКТИКА

«Арктика чекає…» — сказав Нансен, але як до неї ще далеко! Звідки ж узяти кошти на таку дорогу експедицію? Всупереч оптимістичним передбаченням Нансена, Амундсен більше ніж будь-коли відчував їх нестачу. Експедиція до Південного полюса поглинула величезну суму. Самої тільки слави і популярності не вистачало для покриття боргів. Як роздобути грошей? За допомогою преси, інтерв'ю? Це йому вже набридло. Він не раз обурювався, читаючи описи, якими репортери заповнювали газетні шпальти, витягуючи на денне світло найрізноманітніші подробиці з його життя. Особливо неприємні були йому псевдоромантичні вигадки про страхіття Білого континенту та про «героя, що поспішає серед безмежних просторів білих крижаних пустель за величезною зграєю диких ескімоських собак».

«Невігласи! — сердився він. — По-перше, зграя собак не могла бути «величезна», бо я не настачив би для неї корму, а по-друге, хіба вони не розуміють, що я майже ніколи не біг на лижах позад упряжки, а попереду, торуючи шлях».

На кожному прийомі, щоб удостоїтися честі хоча б кількома словами перемовитися з великим Амундсеном, люди зануджували його безглуздими запитаннями.

— Мене цікавить, — запитав його одного разу генеральний прокурор, — які покарання передбачали ви, капітапе, за невиконання наказу під час походу до полюса?

Амундсен подивився на свого поважного співрозмовника, як на прибульця з іншої планети.

— Покарання? Невиконання наказу? — машинально повторив він. — Я не знаю цих слів, не розумію, що вони означають. Я добирав собі таких людей, що мені ніколи не доводилося задумуватися над цим.

— Гаразд, однак припустімо, що хтось із них не послухався б вас. Що б ви тоді зробили? — не відступався прокурор.

— Але ж такого не траплялося. Нас об’єднувала спільна справа, кожне моє побажання було для них наказом.

— Невже? А якби ви звеліли комусь із них скочити у прірву?

— Він напевне засміявся б, вважаючи це за безглуздий жарт. — Амундсен стенув плечима, та за хвилину його обличчя споважніло. — А втім, може б, і скочив. Подумав би, що так треба… Ці люди безмежно довіряли мені.

— Ви, мабуть, не відаєте страху, коли змогли пройти таку жахливу крижану пустелю? — Погляд голубих очей молодої журналістки, що перервала розмову з прокурором, був сповнений захвату.

— Ого, ще й як відаю. Зі страхом я познайомився давно, навіть сам не пригадую коли. Хіба я дерев'яний, щоб не боятися? Не раз страх хапав мене за горло, душив, паралізував рухи! — Амундсен поблажливо усміхнувся, помітивши розчарування в голубих очах. — І зовсім цього не соромлюсь. Важливіше, пробачте, інше: вміти перемагати страх! Мені дуже прикро, якщо я не виправдав ваших сподівань, але я завжди кажу правду, такий я вже є.

— Дорогий капітане, — кокетуючи, запитала іншим разом якась усипана діамантами дама, — що б ви робили, якби ви і ваші собаки опинилися перед загрозою голодної смерті?

Руал якусь хвильку стояв мовчки, задивившись на райдужну гру барв її намиста, потім перевів погляд на розкішно оздоблені коштовними самоцвітами браслети, на сережки з кетягами брильянтів, що мерехтіли неспокійним блиском. «Того, що носить на собі ця жіночка, вистачило б, мабуть, на дві експедиції», — майнула у нього думка.

— Я з'їв би, дорога пані, псів, щоб вони не зжерли мене ще раніше, — відповів він коротко.

І, цілком зрозуміло, ворогів у нього на одного ставало більше. А їх і так не бракувало. Він холодним поглядом проймав одного, другого, що улещували його банальними компліментами, і ті відходили, збайдужілі.

— Гордун! — казали про нього. — Все йому мало.

Йшов він вулицею, чи зупинявся біля вітрини книгарні, або ж, що траплялося рідше, заходив до якогось бару — ніде не мав і хвилини спокою. Люди, забачивши його, уривали розмову, торкали одне одного ліктями, а сміливіші підходили, щоб сказати, як вони гордяться його перемогою. Але ніхто з його шанувальників не міг зрозуміти, чому він з такою поспішністю переводив розмову на інше — на необхідність готувати нову експедицію. Невже уславлений полярник не хотів побути на батьківщині? Невже для нього нічого не існувало, крім полярних просторів? Чому він не обзавівся домівкою, як Нансен? Не одна норвежка була б щаслива поєднати свою долю з людиною, що уславила на весь світ їхню батьківщину. Амундсеном не переставали захоплюватися, але в ставленні до нього не було тієї палкої, задушевної приязні, якою співвітчизники обдаровували великого Нансена.

Не знаходив Амундсен підтримки і в фінансових колах та серед товстосумів. Досить було йому почати розмову про свою нову експедицію, як на люб'язних обличчях з'являлася маска холодної байдужості.

Вагався Амундсен недовго. Цілий світ — і Європа, і Америка — хотіли бачити великого Амундсена — завойовника неприступного Південного полюса. «Якщо мої задуми не дістали підтримки на батьківщині, — занотував він у щоденнику, — то я добуду кошти на експедицію за кордоном». Важка праця заради досягнення поставленої мети його не лякала, але йому ставало прикро на думку, що доведеться розповідати про свої переживання юрбам чужих людей, втаємничувати їх у свої плани, — власне, продавати свою перемогу. Цього він