Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Мрячив надокучливий дрібний дощ, заслоняючи прозорим серпанком жовтаве світло ліхтарів і перетворюючи пилюку на тротуарах у болото.

Амундсен простував широкою сягнистою ходою, сам не знаючи, куди і чого. Він неприязно дивився на залюднену вулицю. «Чому вони всі так поспішають?» — думав, перебігаючи байдужим поглядом по скулених під дощем перехожих.

Раптом він здригнувся. У натовпі незнайомих людей майнуло наполовину затулене парасолькою жіноче обличчя з ніжними, тонкими рисами. Це була вона, чий затуманений образ, хоч як Руал гнав його од себе, вперто повертався до нього, супроводжував його там, у далеких льодах Півночі й Півдня, а коли він повертався на батьківщину, бентежив своєю близькістю. Нора.

Даючи назви відкритим льодовикам, горам, перевалам і долинам у далекій Антарктиді, Амундсен, сидячи, в наметі, над яким ревіла буря, не раз думав, чи не увічнити й це ім'я на карті. Він ледве переборював хвилинну слабкість, бо тоді не міг її собі дозволити. Одначе, повернувшись у Норвегію, став щораз частіше згадувати Нору.

Амундсен кинувся вперед, протиснувся крізь натовп, але коли жінка була вже близько, нерішуче спинився. Як автомат він ішов услід за нею, зупинявся, коли вона ставала, і набавляв кроку, коли вона зникала з очей. Ось вона зупинилася перед вітриною, висока, струнка, нетерпляче відкинула пасмо світлого волосся, що впало їй на щоку. Серце Руала забилося дужче. Це вона. Він обіцяв, що не шукатиме зустрічі з нею, але ж це був випадок, так захотіла доля. І враз йому забракло відваги. Що ж він скаже Норі? Що так і не зміг її забути? Що тужить за нею і ніколи не перестане тужити? На мить він відчув себе молодим, таким, як тоді, коли вони познайомилися. «Скільки ж це вже минуло років? — подумав він із сумом. — Багато, дуже багато: вісім, десять… не хочеться навіть лічити. Чи пізнає вона мене?» Руал уявив собі, який у нього тепер вигляд: пооране глибокими зморшками обличчя, і по ньому струмками тече вода з намоклого капелюха, старий мокрий плащ…

Вона безтурботно роздивлялася вітрину, на якій були виставлені різноколірні светри. «Зараз вона піде», — подумав він і, осмілившись, доторкнувся до її плеча. Вона обернулась, і її гнівно зведені брови й складені в зневажливу гримасу уста раптом розпливлись у радісній, сповненій недовір'я усмішці.

— Руал Амундсен!

— Вибачте, — прошептав він, не в змозі опанувати себе. — Це помилка. Ви дуже схожі на одну мою знайому з давніх років.

— Яке це щастя! Я одразу впізнала вас. Стільки портретів, стільки фотографій на всіх вітринах. От хоч би тут, подивіться тільки, або он там, у книгарні. Підійдемо, Це всього лише кілька кроків, — говорила вона швидко, зарум'янена і схвильована.

— Вибачте, будь ласка, — повторив він, доторкнувшись до капелюха. — Мене чекають.

— Дуже шкодую, — щиро засмутилась вона. — А може, вас провести трохи? У мене парасолька, а ви зовсім промокли.

— Це для мене дрібниця, — усміхнувся він кволо. — На жаль, я не можу скористатися з вашої милої пропозиції, дуже поспішаю, ще раз перепрошую.

Він хутко відійшов. І раптом відчув себе дуже втомленим і самотнім.

«Що це ти собі взяв у голову, старий диваче, — докоряв він собі гірко. — Гадаєш, що час раптом відступив назад? Минулого не вернеш. Життя йде своїм звичаєм довкола тебе — і без тебе теж. Люди мають родини, у них свої турботи, свої радощі. Нора, напевне, викохує дітей у Хаммерфесті, а ти зупиняєш на вулиці молодих жінок у погоні за її тінню. Твоє місце не тут. Ти мусиш займатися своїм ділом, проторюючи нові шляхи, і якщо не робитимеш цього, то настане день, коли з усіх цих вітрин і зі стін у школах познімають твої портрети й фотографії, здадуть їх в архів і незабаром забудуть. Може, і Нора вже навіть не пам'ятає тебе. Зрештою, немає вже й тієї Нори, яку ти кохав. Вона, напевне, тепер огрядна, рум'яна, задоволена життям пані аптекарша, яку хвилюють власне господарство, садок чи, припустімо, останній зразок ножа для чищення риби, — знущався над собою Амундсен. — Годі, з Норою все покінчено, треба покласти край цим спогадам і даремній шарпанині серця. Я раз і назавжди повинен витягти з пам'яті цю колючку!»

Він був одинокий і мав примиритися з цим. За свободу заплатив самотністю. Загубився серед цього тлуму заклопотаних людей і не знав, куди себе подіти. «Тікати звідси, тікати якнайшвидше! — сумовито подумав він, — Я тут не потрібен, мій дім — Арктика».

…Шторми «ревучих сорокових»… перші айсберги, плавучий мур, що облягає берег Шостого континенту, велетенський Бар'єр Росса… Перша вилазка в глиб материка, перший похід із собачою упряжкою. Закладка продовольчого складу в сорокаградусний мороз. Велич невідомих гірських хребтів на шляху до полюса… «Пекельні ворота»…

У переповненому залі Руал Амундсен розповідав про таємничий і страшний Шостий континент, демонструючи одпочасно фільм про свій антарктичний похід. Він говорив про