Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Вони не заскочили мене зненацька, — вів далі Амундсен, — Я старався бути готовим до всього, хоч би що трапилося, надавав ваги навіть дрібницям і завжди передбачав найгірше. Ви, професоре, перший навчили мене, що на шляху до перемоги дрібниць не буває. Я ще раз втілив у життя ваш принцип: «Усе підготувати, все передбачити, нічого не залишати напризволяще і, коли настапе вирішальний момент, не відступати ні перед чим». Дехто міг би закинути мені, що я виявив надмірну пересторогу, позначаючи склади і закладаючи в них багато провіанту й палива. Але саме це дало можливість нам уціліти. Ніхто не хворів, ми жодного разу не пошкодували, що серед нас не було лікаря[35]. Я не знаходжу слів, щоб висловити вдячність своїм товаришам. Я хотів би ще не раз вирушити з ними в мандрівку, і, що найважливіше, — вони також прагнуть цього.

Нансен уважно слухав, час від часу питаючи про щось. Мовчав він чи говорив, погляд його спокійних очей весь час був зосереджений на Амундсені. Цей горбкуватий ніс, який тепер ще дужче видавався вперед на схудлому, поораному зморшками суворому обличчі, цей уважний сміливий погляд надавали Руалові більше ніж будь-коли схожості з хижим орлом. «Антарктида наклала на нього свій відбиток», — подумав Нансен.

— А Скотт? — поставив він нарешті питання, яке давно вже в обох крутилося на язиці.

У кабінеті запала тиша.

— Кажуть, що я не повинен був ставати йому на дорозі, що я вчинив неправильно, — вимовив Амундсен з хвилюванням, якого навіть не приховував, і обличчя його спохмурніло. — Не знаю, чи ви бачили, що пишуть англійці, як брешуть. — Він нервово витягнув з кишені зім'яті газетні вирізки. — «Амундсен повідомляє, що Скотт — на полюсі. Отже, англієць досягнув полюса перший». Це пише «Дейлі експрес». А «Таймс», довідавшись про мою перемогу, вмістила ось таку замітку: «Не виключено, що норвежець дістався до полюса, але побачив, що його випередив англійський суперник. Очевидно, він переоцінив свої можливості й одстав од Скотта». Звідки вони беруть такі нісенітниці? Що ви на це скажете, професоре?

— Невже це вам дошкуляє, Руале? Вам доведеться зазнати ще немало прикрощів. Хіба заздрість не зворотна сторона медалі слави? Я давно вам про це казав. Це ж абсурд: жоден народ, жодна людина не можуть претендувати на виключне право вивчати недосліджені території.

Обидва одночасно сягнули до табакерок і стали поволі набивати люльки.

— Скотт? — уже спокійніше говорив далі Руал. — За останніми повідомленнями, він вирушив до полюса на десять днів пізніше від мене. Чого він так затримався, не знаю, адже базу заклав значно раніше. Моторні сани підвели, ісландські поні гинули, як мухи, а собак він знехтував. Скотт вирушив з п'ятнадцятьма чоловіками. У них не було навіть хутряного одягу. На своєму шляху він заклав тільки один великий продовольчий склад, і надто далеко від кінцевого пункту подорожі — біля 79° південної широти. Це теж непростима безрозсудність. Ця величезна кавалькада проходила за день усього лише чотирнадцять-п'ятнадцять кілометрів, — вів далі Амундсен по-діловому, спокійно, але застиглі риси його обличчя свідчили про те, що спокій цей давався йому зусиллям волі. — Що ж тут іще можна сказати?

— Я побоююсь за нього, — посмутнівши, сказав Нансен. — Він же був у мене перед відплиттям у цю експедицію і вислухав мої поради, які я давав йому від щирого серця, але я знав, що він все одно не скористається з них. А кожен же з нас учиться, використовуючи досвід інших. Він упертий, непоступливий, у нього своя метода, і тільки в неї він вірить. Хоча б вона не підвела його! На полярних просторах мало лише запалу і відчайдушної сміливості. Досягнення Пірі й ваш успіх, капітане, ще раз довели, яку велику вагу має досвід і які саме якості перемагають.

— Надія невелика. — На Амундсеновому чолі пролягла глибока зморшка. — На Півночі відважна, досвідчена людина може протриматися порівняно довго, ви самі, професоре, це добре знаєте, але там, у цій мертвій пустелі Антарктиди, досить пройти мимо продовольчого складу, щоб опинитись у катастрофічному становищі.

— Не втрачатимем надії. Ще немає підстав припускати, що сталося найгірше. Почекаємо наступного літа… — зітхнув Нансен.

— Так, почекаємо.

— Яке щастя, що обидва полюси Землі вже відкрито! Може, тепер буде спокійніше, люди опам'ятаються й візьмуться до ґрунтовних досліджень, котрі принесли б науці більше користі. Які у вас плани? — запитав Нансен, помовчавши.

— «Фрам» я залишив у Південній Америці. Мені хотілося б, обігнувши мис Горн, зупинитися в Сан-Франціско. відремонтувати там судно і, навантаживши продовольство та спорядження на сім років, відплисти разом з командою, набраною в Норвегії, до Берінгової протоки. Ще цього року, щонайпізніше в майбутньому, думаю увійти в льоди на північ від Аляски і звідти почати дрейф.

Не без заздрощів вдивлявся Нансен у проясніле Руалове обличчя: воно одразу помолоділо, зникли зморшки, заблищали невеселі досі очі.

— Судячи з того, який небувало гучний прийом знову влаштували вам у Норвегії, салютуючи з гармат, ви, капітане, мабуть, уже не матимете великого клопоту із збором потрібних коштів. Я радий, що не помилився в вас, що ви не збираєтеся спочивати на лаврах. Такі люди, як ви, зупиняються на обраному шляху хіба тільки для того, щоб перевести дух, — сердечно мовив Нансен. — Якщо вам буде потрібна моя допомога, ви завжди можете розраховувати на мене. Норвежцям потрібні наукові відомості саме про Північний Льодовитий океан, що омиває