Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

На Південному полюсі. Зліва направо: Амундсен, Хельмер Хансен, Сверре Хассель, Оскар Вістінг. Фотограф: Олаф Бьолан, грудень 1911 року.

Завдяки чудовій підготовці експедиції повернення полярників з полюса нагадувало їзду на перекладних: від одного продовольчого складу до другого, кожен з яких був джерелом енергії для людей і собак. Ці вдало позначені склади мандрівники знаходили легко. В них було так багато продовольства, що Амундсен звелів залишити частину його для тих, хто прийде сюди в майбутньому. «Танцзал диявола», в якому ще недавно шаленіла буря, цього разу зустрів полярників мертвою тишею. Тепер вони вже швидше йшли через знайомий лабіринт проходів і перевалів, обережно обминаючи урвища й розщелини.

Обійшлося без жодної втрати. Через дев'яносто дев'ять днів подорожі, подолавши майже три тисячі кілометрів, двадцять шостого січня о четвертій годині ранку завойовники полюса підходили до заваленого снігом і сповитого ще сном Фрамхейма. Амундсен мимоволі прискорив ходу.

— Якого дідька ви там товчетеся? Не дадуть людині відпочити! — обурювався спросоння Ліпдстрьом. — Один кидає кухоль на підлогу, другий чалапає навпомацки. Розбудили мені собак! — пробурчав він сердито і, натягнувши на голову подушку, повернувся до стіни.

Але гуркіт перекинутої табуретки розбудив уже й Стюбберюда. Він тернув сірником — і в тьмяному жовтуватому світлі побачив чудну велику постать, від якої йшла пара. Незнайомий нерухомо стояв посеред кімнати. Сидячи на ліжку, Стюбберюд протер очі, не вірячи сам собі.

— Не впізнаєш? — почув він хрипкий голос.

— Руал! — вигукнув Стюбберюд.

Усі миттю посхоплювалися з ліжок. Ліндстрьом перелякано вдивлявся в чорне брезкле обличчя, що все взялося великим роз'ятреним струпом, з-під якого визирали крізь вузькі щілини очі. Він нерішуче доторкнувся до вкритого інеєм рукава, ніби хотів упевнитися, що це не сон.

— А решта? — В голосі Юхансена бринів неприхований жах.

— Усі живі й здорові…

Не встиг Амундсен доказати, як на порозі стали ще чотири знайомі постаті.

На їхніх чорних, як у негрів, обморожених обличчях малювалося щасливе блаженство.

— Де «Фрам»?

— Уже тут. Приплив чотирнадцять днів тому і жде нас.

— А як у вас?

— Скрізь повний порядок — і на судні, і на базі. Недавно оце повернулися з півострова Короля Едуарда і привезли багатий науковий матеріал, — доповідав Престрюд, але було видно, що він ледве стримується, щоб не надати запитання, яке ладне було зірватися у нього з язика. І нарешті таки вихопилося:

— А як же… полюс?

У відповідь розлігся вибух сміху. Це був сміх переможців.

— А як ти гадаєш, невже б ми вернулись, якби не здобули його? — В голосі Амундсена бриніла гордість.

Вони кинулись обійматися, поплескуючи один одного по плечах, і навперебій кричали. Ліндстрьом просто розривався на частини: він то біг розпалювати плиту, то гримів на кухні каструлями, то знову повертався послухати Амундсена.

— Нехай мені хтось допоможе! — гукнув він нарешті. — Просто не знаю, що приготувати на таке свято!

— А що із Скоттом? — Ялмар Юхансен довго думав, перш ніж запитав про це.

Амундсен розвів руками.

— Не знаю, ви перші люди, яких ми бачимо за ці три місяці.

— Кава на столі! — гукнув кок.

Кімнату наповнив збудливий запах напою, якого ніхто з п'ятьох переможців не куштував уже дев'яносто дев'ять днів.

Це нагадало домівку.

Карта антарктичної експедиції Амундсена

— «Напевне, шлях Амундсена до Північного полюса пролягає через Південний», — пояснював я всім, коли з Мадейри надійшло повідомлення, що ви несподівано змінили свій курс на сто вісімдесят градусів.

Нансен жестом запросив Амундсена, який усе ще стояв посеред кімнати, сісти.

— Не будемо більше говорити про це, капітане, — урвав Нансен мову гостя, коли той почав, було, вибачатися й виправдовуватися. — Може, ви навіть і правильно вчинили тоді, не попередивши мене про зміну своїх планів. Я не певен, що два роки тому зрозумів би ваші аргументи і не намагався б відрадити вас від цього, на перший погляд, нерозважливого вчинку. Часто залізна логіка дії видається спочатку парадоксом. А втім, не треба повертатися до минулого.

Амундсен полегшено зітхнув. У словах Нансена він почув відповідь на болюче питання, яке давно вже мучило його. Він боявся цієї зустрічі й весь час з тривогою думав про неї відтоді, як два роки тому відплив від берегів Норвегії. І тепер його сповнювало почуття безмежної вдячності Фрітьофові, який усе зрозумів, вибачив і боронив його від нападок заздрісників…

«Він усе такий же, як і був, — справедливий і дбайливий. Тільки дуже постарів», — відзначив у думці Амундсен, дивлячись на побілілі скроні Нансена, на сумне, з виразом глибокої скорботи обличчя. Він знав причину цієї зміни: тяжким ударом після втрати Єви була для Фрітьофа смерть його коханого сина. Нелегка доля випала великому Нансену.

— Що ж, капітане, привезли ви з Шостого континенту, крім слави, звичайно? Які наукові матеріали? — запитав Нансен, і в гостя зовсім одлягло од серця.

Стисло, але дуже точно Амундсен розповів про зібрані експедицією відомості: про метеорологічні, магнетичні й гравіметричні спостереження, нанесені на карту нововідкриті обшири й, нарешті, про труднощі та несподіванки подорожі до полюса.