Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Відхиливши дверцята намету, він ще раз занепокоєно подивився на південь. І тут його опали сумніви.

«А якщо я помилився? Може, все-таки вирушити і йти, доки стане сил? Ні, це було б безглуздо!» — відповів сам собі, але цієї ночі даремно змушував себе заснути. Часом йому вчувалося, що південний вітер доносить далекий гавкіт собак, потім почало здаватись, що на безлюдному досі просторі ось-ось з'являться суперники і на останніх кілометрах випередять його.

Проте Амундсен витримав до ранку. Опівдні він разом з Вістінгом зміряв двома секстантами висоту сонця. Обчислення засвідчило, що вони досягли 89°37? південної широти. Лишалось уже зовсім небагато…

«Ми йшли швидко, — згадував Амундсен. — Говорили мало, але тим дужче напружували зір, втуплений у видноколо. Шия Хансена, мабуть, стала вдвічі довшою — так він її витягував і викручував на всі боки, намагаючись сягнути зором хоча б на кілька міліметрів далі, ніж ми. Та хоч як він видивлявся, нічого не помітив на безмежній одноманітній рівнині. Собаки поводилися тепер спокійно. Напередодні увечері вони, мабуть, принюхувалися до свіжого вітру, що тягнув від полюса, їм було зовсім байдуже, що поблизу пролягає земна вісь.

Того вечора ми досягли 89°45? південної широти. В наметі панував урочистий настрій, немов напередодні різдва. Вночі я кілька разів прокидався, охоплений почуттям, яке переживав колись у дитинстві, очікуючи святкових подарунків. Я відчував, що ми стоїмо на порозі великої події».

Ніколи вони ще так спритно, так швидко не згортали табору, як наступного ранку. Амундсен урочисто вийняв з чохла шовковий прапор Норвегії. Опівдні він звелів провести виміри. Лишилося всього десять кілометрів… п'ять… три… щоразу частіше поглядав він на лічильник, згоряючи від нетерпіння. О п'ятнадцятій годині Амундсен подивився ще раз — і змінився на обличчі.

— Стій! — крикнув.

Хансен і Бйоланд здійняли вгору руки. Усі позривали шапки з голів. Довкола простяглася рівнина, сяючи на сонці чистою, недоторканою білизною. Це був Південний полюс Землі.

Вони прийшли сюди перші. Перші у світовій історії.

І для них тепер не існувало ні півдня, ні сходу, ні заходу — в усіх напрямках була північ. Куди б вони не поглянули — їхній зір біг на північ, куди б не попрямували — шлях пролягав на північ. Будь-який порив вітру, звідки б він не віяв, був північним вітром, а будь-яка хмара, з якого боку її не пригнало б, ішла з півночі. Мандрівники стояли на південному краю Землі, в тому дивовижному місці, де втрачається поняття часу. Тут одна ніч і один день — то цілий рік, а сто ночей і сто днів — цілий вік.

«…П'ять пар очей, задивлених у норвезький прапор, сяяли радістю і гордістю. Я розгорнув його на вітрі, щоб він перший замайорів над Південним полюсом, — писав пізніше Амундсен, згадуючи цю історичну мить. — Я вирішив, що прапор ми поставимо всі разом. Це право належало не одному з нас, а всім, хто, ризикуючи життям, пішов зі мною, не відаючи, яка доля чекає його. У цій безлюдній пустелі то була єдина можливість висловити їм подяку… П'ятеро шкарубких, приморожених рук міцно стиснули древко і підняли норвезький прапор на південному краю Землі».

Після урочистих хвилин тріумфу та обіймів, які набагато краще, ніж слова, виражали радість, Амундсен повернувся до дійсності.

«Я розумів, що наші недосконалі інструменти не дають можливості точно визначити точку перетину всіх меридіанів, — писав Амундсен, — і тому попросив товаришів, щоб кожен з них пройшов додатково ще по двадцять кілометрів у трьох напрямках. Я хотів бути цілком певен, що Південний полюс знаходиться принаймні десь у межах цього величезного трикутника».

Три дні і три ночі, такі ж ясні, як і дні, Амундсен працював не покладаючи рук. Щогодини разом з Вістінгом вимірював висоту сонця, а потім переніс табір на десять кілометрів, щоб іще й в іншому місці провести серію таких самих астрономічних вимірів.

У наметі, названому «Польхейм», тобто «Полюсний будинок», Амундсен бував дуже мало. Над наметом він підняв невеликий норвезький прапор та вимпел з паписом «Фрам» і з гордістю прислухався, як вони лопотять під вітром. Уперше, відколи мандрівники вийшли з Фрамхейма, Амундсен дозволив собі закурити люльку. В Польхеймі він залишив два листи: один королю Хокону VII, чиїм ім'ям він назвав щойно відкриту експедицією територію, другий Скотту. Цей останній був такого змісту:

«Польхейм, 15 грудня 1911 року

Дорогий капітане! Ви, мабуть, будете перший, хто прийде сюди після нас, а тому я хочу попросити Вас передати мого листа його Королівській Величності Хокону VII. Якщо вам знадобиться щось із спорядження, яке ми тут залишили, просимо скористатися ним. Одночасно прийміть запевнення глибокої поваги, а також найщиріше побажання щасливого повернення.

Відданий Вам Руал Амундсен»

Чи усвідомлював Амундсен, що, пишучи ці офіційні, холодні слова, він звертався до Скотта як переможець до переможеного? Що його лист позбавлений будь-яких теплих інтонацій братерської солідарності полярників? Хіба не міг він написати іншого листа? Можливо, у цьому страшному змаганні з часом він, щоб не розслабитися, змушений був відкинути все і керувався інстинктом самозбереження? Він був, напевне, в досить дивному настрої, якщо в той самий час записав у щоденнику інші, гіркі слова:

«…Я аж ніяк не можу сказати, що осягнув мету свого життя. Знаю, що це звучало б куди прекрасніше, одначе було б великим перебільшенням. Якщо говорити по щирості, то мушу признатися, що, напевне, ніхто в світі не був далі від мети свого життя, ніж я в цю хвилину. З дитинства я мріяв про Північний полюс, а здобув… Південний».