Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

хоча б тиждень і що ми запишемо твою останню річ. Те, що ти написав останнє. Лади?

— Добре, — погодився Віктор. — Це я вам обіцяю.

Підіймаючись ескалатором із тунелю метро, Віктор згадав свою останню пісню. Вона таки ні про що. Хоча… Життя його дійсно дало тріщину. Зоряна перестала бути його життєвою потребою. Тому, що настало після цього, важко дати визначення. Якась неймовірна порожнеча… Більш як половина життя прожита в химерних мріях. Більш як половина його була покладена на те, щоб здійснити їх. І що ж? Снігова королева Зоряна розтанула, і мрії більше не існує. А без неї мало сказати — некомфортно. Як там — «а без мрії життя нема». А може, йому навпаки пощастило? Скільки людей скніють на світі без неї! Скільки людей сіро живуть і помирають, не спробувавши такої речі, як пристрасть, кохання. Так і з ним би сталося, якби в тому юнацькому мрійному віці не побачив Зоряни.

Ось і розкололося тепер життя його на дві половини, між якими лежала така безодня…

Вона вже була на місці, і Віктор автоматично глянув на годинник, відчуваючи незручність. Ольга в легкому бежевому плащі стояла, спершись на невисоку огорожу, що відокремлювала газон від тротуару і тримала в кишенях руки. Довге розпущене волосся було перекинутим через плече. Побачивши Віктора, який виходив з підземки, вона відштовхнулася від огорожі й пішла назустріч.

— Привіт.

— Привіт. Гарно виглядаєш.

— А я гадала, більше не побачимося. Ти давно в Києві?

— Чотири дні.

«І не об'явився?» — це сказало її обличчя, Віктор помітив.

— І надовго? — це вже мовила вона сама.

— Післязавтра їду.

— Отже, думав — варто чи ні, і все-таки вирішив, що варто.

— Ну, не зовсім… — знітився він. — Просто гадав, що, з одного боку, ти можеш бути ображена на мене, а з іншого… Незручно було відбути тут тиждень і не подзвонити.

— Ні, я не ображена, — сказала Ольга. — За що? Добре, що подзвонив.

Вони сіли в одному з літніх кафе просто неба, які вже встигли порозставляти з першими теплими променями весняного сонця.

— Як ти? — запитав Віктор.

— Так… кручуся. У прямому й переносному розумінні, — вона не витримала й засміялася з власного дотепу.

— І де?

— А де доведеться. Вже три місяці. Організували один театр. Називається «Ренардо». Скільки проіснує — важко сказати, але поки при роботі. Не кордебалет Тараса Леми, звісно, але… Ну, є ще перспектива — подруга обіцяла влаштувати… Вона в одному ліцеї ритміку викладає. До Штатів збирається. Обіцяла мене замість себе. А взагалі, знаєш, невдалий рік. Усе в мене полетіло к чортовій матері. Як пропав Лема — пропала удача. Трупа розлетілася — хто по кабаках, хто ще гірше… Був у мене один шанс — я вже почала зніматися у двох відеокліпах EL Кравчука… Словом, знайшли кращу.

— У них поганий смак, — спокійно промовив Віктор, пригублюючи свій коктейль.

— Гарно це в тебе виходить, — засміялася вона, — оці компліменти… Так, ніби серйозно, зі знанням справи… Ніхто більше так не вміє.

— Я серйозно.

— Ну, дякую. Шкода, звісно. Гарні були кліпи. Не Тарас Лема, звичайно, а все ж таки… Шанс пробитися.

— Нічого, ще буде, — заспокоїв її Віктор.

— Як досі не було, то вже й не буде, — сумно сказала Ольга, водночас доволі хитро глянувши на нього. — Як казав один відомий поет і композитор, «бажаний світ — він не для всіх». Давай ліпше про тебе. Розкажи, як ти.

— Немає що розповідати, — відмахнувся Віктор.

— Так уже й немає… Одна річ мене цікавить. Можна спитати? Не знаю, чи гарно з мого боку…

— Чому ні…

— Скажи, а ти… тобі вдалося?

— Що саме?

— Ну, тоді, коли ти збирався приїхати, а потім… потім несподівано зателефонував, сказав, що… словом, тобі вдалося врятувати свою королеву?

Вона сказала це без найменшого натяку на якийсь сарказм.

— Вдалося, — Віктор відповів так само просто. — Усе вдалося.

— І вона була тобі вдячною? Ти… отримав її прихильність?

— Так.

Тепер Ольга глянула на нього зі справжнім захопленням:

— А я часто думала про це. В тебе наче в романі. Гарному такому, які люблять жінки читати. Виявляється, подібні речі все-таки бувають. Я знала, що в тебе вийде. Ти з тих людей, які живуть за принципом «або все або нічого».

— Еге ж… — криво посміхнувся Віктор, — «переможець отримає все»…

— Точно! — вигукнула вона. — Як у професійному боксі. Іншому наб'ють пику, а він і задоволений, що хоч узяв свої десять відсотків гонорару — також гарні гроші. А ти тільки за таким принципом. І ви тепер разом?

— Ні.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…

— Саме так і було, — погодився він.

— А… що потім?

— Я й сам не знаю, що сталося потім…

— Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.

— Я й сам не розумію, — сказав він, дістаючи цигарку. — Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…

— І що?..

— І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.

— Як це… І ти так просто про це говориш? — Здивування Ольги виглядало природно. — Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?

Він лише невизначено знизав плечима.

— Я також гадав, що не буває.

— І чим тепер займаєшся?

— Загалом, нічим.

— А машини?