Стефан Цвейг - Лист незнайомої

світу, – і він з любов’ю поклав руку на розграбовані папки. – Пообіцяйте мені зробити гарний каталог, хай це буде пам’ятником на моїй могилі – кращого мені не треба.

Я подивився на його дружину й доньку, вони притиснулися щільніше одна до одної і час від часу починали тремтіти, передаючи це тремтіння одна одній, немов були одним тілом. Мені самому на душі було радісно від того, як урочисто старий передав мені розпорядження над своїм давно втраченим скарбом. Під впливом його настрою я пообіцяв те, що ніколи не зміг би виконати. Знову в глибині його мертвих очей з’явилося світло, і я відчув, як йому хочеться обійняти мене, відчув ніжність, з якою його пальці стискали мої, його вдячність і серйозність наміру щодо заповіту.

Жінки відпровадили мене до дверей. Вони не наважувалися заговорити, бо його тонкий слух вловив би кожне слово, але їхні очі були повними сліз і випромінювали безмежну вдячність. Глибоко зворушений, я спустився сходами. Мені було соромно: ніби янгол із казки, я зайшов до хати бідних людей і на годину зробив сліпого зрячим, спасенною брехнею допоміг не зруйнувати його ілюзій і не відкрив йому правду, хоча насправді прийшов як підступний ґешефтяр, аби видурити в нього кілька цінних екземплярів його колекції. Але замість цього я взяв із собою значно більше – у наш тупий і безрадісний час я мав нагоду відчути справжнє захоплення, духовну просвітленість, екстаз, причиною якого було саме лише чисте мистецтво. Люди давно забули, що це таке. І мене охопила, не можу назвати це іншим словом, святобливість, хоча я і продовжував соромитись – сам не знаю чого.

Я вже стояв на вулиці, коли вгорі відчинилося вікно, і я почув, як вигукнули моє ім’я, і справді, старий не зміг утриматися, і тепер вдивлявся своїми сліпими очима у порожнечу в тому напрямку, де я, на його думку, стояв. Він так сильно вихилився вперед, що жінки змушені були підтримати його, махав хустинкою і гукав:

– Щасливої дороги!

Його голос був радісним і захриплим від перезбудження, як голос підлітка. Я ніколи не забуду цієї картинки: радісне обличчя сивого старця вгорі, у вікні, так високо над усіма цими заклопотаними, забіганими і похмурими людцями на вулиці, м’яке і підняте високо над нашим огидним реальним світом на білій хмарині блаженної пристрасті. І я змушений був згадати дуже правильний вислів, здається Ґете: «Колекціонери – щасливі люди».

Примечания
1

Th. Mann. Gesamelte Werke in 12 Bänden, Bd. ХІ. Berlin, 1956, S. 299.

(обратно) 2

Der große Europäer Stefan Zweig. München, S. 278–279.

(обратно) 3

Цит. за кн.: E. Rieger. Stefan Zweig. Berlin, 1928, S. 115.

(обратно) 4

Aufbau und Untergang. Österreichische Kultur zwischen 1918 und 1938. Wien – München – Zürich, 1981, S. 393.

(обратно) 5

H. Kyser. Über den historischen Roman. – «Die Literatur 32», 1929–1930, S. 681–682.

(обратно) 6

Schiller. «…Von Grund auf anders», Programmatik der Literatur im antifaschistischen Kampf während der dreißiger Jahre. Berlin, 1974, S. 97.

(обратно) 7

Josef August Lux. Literaturbrief. Der lebensgeschichtliche Roman. – «Allgemeine Rundschau», 1929, 26, S. 998.

(обратно) 8

R. Musil. Tagebücher, Aphorismen, Essays und Reden. Hamburg, 1955, S. 226.

(обратно) 9

S. Zweіg. Vom «Österreichischen» Dichter. – «Das literarische Echo», № 17 (1914–1915), Hf. 5, S. 263.

(обратно) 10

Громадянин усесвіту (франц.).

(обратно) 11

S. Zweig. Eine Bildbiographie. München, 1961, S. 125.

(обратно) 12