Болеслав Прус - Фараон

class="p1">— Я не раз казав про це вашій святості. Народ голодний, надто багато працює і платить надмірні податки. Хто колись працював від сходу й до заходу сонця, зараз мусить починати за годину перед сходом і кінчати за годину після заходу. Не так давно кожного десятого дня проста людина могла відвідувати могили батька й матері, розмовляти з їхніми тінями, приносити їм жертви. А зараз уже ніхто туди не ходить, бо немає часу.

Колись селянин з’їдав щодня по три пшеничних коржі, зараз він і ячних не має. Колись роботи на каналах, греблях та шляхах зараховували людям за податки, а зараз податки треба платити в свою чергу, а громадські роботи виконувати задурно. Ось причини заколотів.

— Я найбідніший з усієї знаті в державі! — вигукнув фараон, хапаючись за голову. — Кожен власник маєтку дає своїй худобі пристойний корм і відпочинок, а моя худоба завжди голодна й змучена!.. Що ж мені робити — скажи! Ти ж просив мене, щоб я поліпшив долю селян…

— Ти наказуєш мені казати, володарю?

— Прошу… наказую… як хочеш… Але кажи розумно…

— Хай буде благословенне твоє правління, справжній сину Осіріса, — відповів жрець. — А робити треба ось що… Насамперед накажи, володарю, щоб за громадські роботи платили, як це було раніше.

— Розумію.

— Далі накажи, щоб землеробська праця тривала тільки від сходу до заходу сонця… Потім зроби, як це було за божественних династій, щоб люди відпочивали кожного сьомого дня, не десятого, а сьомого. Накажи, щоб пани не мали права утискувати селян, а писарі бити їх і катувати, коли їм тільки схочеться. І, нарешті, дай селянинові у власність десяту або хоча б двадцяту частину землі, яку він обробляє, щоб її ніхто не міг відібрати чи віддати в заставу. Хай його родина має клаптик землі завбільшки як ця підлога, і вона вже не буде голодувати. Дай, володарю, у власність селянам піски пустелі, і за кілька років там виростуть сади…

— Ти кажеш добре, — відповів фараон, — але кажеш те, що бачиш у своєму серці, а не в житті. Людські наміри, хоч і найкращі, не завжди збігаються з природним ходом подій…

— Я, святий володарю, вже бачив такі зміни та їхні наслідки, — відповів Пентуер. — При деяких храмах роблять різні спроби: лікують хворих, навчають дітей, вигодовують худобу й вирощують рослини і, врешті, перевиховують людей.

І ось, що вийшло з цього. Коли селянинові, ледачому й худому давали добрі харчі й відпочинок на сьомий день, він ставав гладкий, охочий до роботи й більше обробляв поля, ніж раніше. Робітник, який дістає платню, веселіший і робить більше, ніж невільник, хоч би того били й залізними киями. У людей ситих народжується більше дітей, ніж у голодних і спрацьованих; нащадки вільних людей — міцні й здорові, а діти невільників — кволі, похмурі й схильні до крадіжки й брехні… Ми пересвідчились, нарешті, що земля, яку обробляє її власник, родить у півтора рази більше збіжжя й овочів, ніж земля, яку обробляє невільник. Ще цікавішу річ скажу твоїй святості. Коли орачам приграє музика, люди й воли працюють краще, швидше і менше стомлюються… Все це дослідили в наших храмах. Фараон усміхнувся.

— Доведеться мені в моїх маєтках та копальнях запровадити музику, — сказав він. — А коли твої жерці пересвідчилися в таких чудесах, про які ти мені розповідаєш, чому ж вони не запроваджують цього для селян в своїх маєтках?..

Пентуер опустив голову.

— Бо, — відповів він, зітхнувши, — не всі жерці мудрі й мають благородне серце…

— Отож-то! — вигукнув Рамзес. — А тепер скажи мені ти, Пентуере, селянський сину, чому, знаючи, що між жерцями є дурні й нероби, ти не хочеш допомогти мені в боротьбі проти них?.. Ти ж розумієш, що я не зможу поліпшити життя селянам, якщо спочатку не навчу жерців коритися моїй волі…

Пентуер заломив руки.

— Володарю, — відповів він, — безбожна це й небезпечна справа — боротьба з жерцями!.. Не один фараон починав її і… не міг довести до кінця…

— Бо його не підтримували такі мудреці, як ти!.. — відповів фараон. — І справді, я ніколи не зрозумію; чому мудрі й чесні жерці терплять поряд з собою зграю негідників, якими є більшість цього стану?..

Пентуер похитав головою і поволі відповів:

— Вже тридцять тисяч років свята каста жерців опікує Єгипет і зробила країну такою, якою вона є зараз: дивом для всього світу. Чому ж жерцям, незважаючи на їхні вади, пощастило це зробити? Бо вони — мов світильник, у якому пломеніє світло мудрості. Хай цей світильник часом буває брудний і навіть смердючий, але в ньому — божественний вогонь, без якого серед людей панувала б темрява і дикість… Ти кажеш, володарю, про боротьбу з жерцями, — вів далі Пентуер. — Чим може вона кінчитися для мене?.. Якщо ти програєш, я буду нещасний, бо ти не поліпшиш долі селян. А якби ти виграв? О, бодай мені не діждати того дня! Бо коли б ти розбив світильник, хто знає, чи не загасив би ти того вогню мудрості, який уже тисячі років пломеніє над Єгиптом і всім світом… От, володарю мій, чому я не хочу встрявати в твою боротьбу зі святою кастою жерців. Я відчуваю, що ця боротьба наближається, і мучусь, бо такий черв’як, як я, не може їй запобігти. Але брати участь у цій боротьбі я не буду, бо мусив би зрадити або тебе, або всемогутнього бога, який є творцем мудрості…

Слухаючи Пентуера, фараон замислено походжав по кімнаті.

— Ну, — сказав він без гніву, — роби як знаєш. Ти — не воїн, і тому я не можу дорікати, що тобі бракує відваги… Але ти не можеш бути моїм радником… Хоч прошу тебе дослідити причини селянських бунтів, а коли я викличу тебе, ти скажеш, що тобі підкаже мудрість.

Пентуер схилився перед ним, прощаючись.

— У всякому разі, — додав фараон, — знай, що я не хочу гасити божественного світильника… Нехай жерці плекають мудрість у своїх храмах, але нехай не розпускають моє військо, не укладають ганебних угод і… не обкрадають, — мовив він уже гнівно, — царських скарбниць… Може, вони думають, що я, мов жебрак, стоятиму під їхніми брамами, щоб вони зводили дати мені коштів на піднесення держави, розореної їхнім безглуздим правлінням?.. Ха-ха!.. Пентуере!.. Я б навіть у богів не просив того, що становить мою силу і право… Можеш іти.

Жрець, задкуючи і весь час уклоняючись, вийшов, а вже в дверях упав ниць. Фараон залишився сам.

«Ці люди, — думав він, — мов діти. Адже Гергор мудрий, він знає, що