Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

була — все один чорт! Вишневецький не козак, скажеш? Байда? Старий? Не козак він! Козак! А які в нього тепер палаци! Всю Лубенщину загарбав. Скільки хлопів у нього! Скільки війська! Ага! Брешу, кажеш? Ні, не брешу, тільки правда тобі очі пече. А син його, Ярема? Ще хлопчисько, а вже потурчився в ксьондзівську віру. Хто ж він? Не наш? Наш козацький син! А Острозькі? Були нашої віри, а тепер — завзяті католики! Забув прислів'я: «Я тієї віри, де більш сала дають?» Аксаки? Гулевичі? Калиновські?! А сам коронний гетьман Жолкевський?! Ну, так не бреши, що самі ляхи п'ють нашу кров. Наша вона старшина, що викохалась на хлібі козацькому. На нашій крові. Забув про Горленка? Теж до панства подався. А хто він? Наш старшина. Сотник! Тепер у Потоцького за попихача. Полковником став, яничаром! А за два-три роки розживеться, сам собі палац збудує… Ось за кого ти тягнеш! За панів! А якої вони віри та народу — однаково. Що біс, що сатана — все одно нечиста сила. А Лобода? Гетьман війська Запорозького. Низовий козак. А не купив він у пана Лозка села Сошників разом із хлопами? Щоб козак та козацький гетьман людей купував!!! Чув ти таке? Чим не людолов, не татарюга! Ще й ринок невільницький улаштують, як у Каффі. А ти в наймитах та в яничарах будеш. Купили тебе не за тридцять срібників, а за булаву та клейноди. Але не грайся з огнем. Печеться! Не дратуй нас! І тепер, коли йде коронний гетьман виписувати нас з реєстру та голодом нас тут в облозі заморити, ти нам очей не замазуй. Думаєш, обдуриш? Продаси нас у неволю, в панські пазури вкинеш? Ні, братику: не піддамося! Спочатку тебе в Дніпрі втопимо, як скаженого собаку, а потім без тебе додумаємось, як нам бути.

Бородавка був страховидний. Де поділася його вайлуватість, його незграбно-повільні рухи. Він бризкав слиною, і слова його вилітали з горла уривчасто й хрипко, як гавкання.

Сагайдачний випростався. Темні хвилі люті заплескували свідомість, але обвинувачення були надто серйозні. Треба було відповісти. І, стримавши себе залізним напруженням волі, Сагайдачний схрестив руки на грудях.

— Он як! — металево забринів його голос. — Он як! Я — зрадник! Я — панський попихач: Не чекав я від тебе, Ясько, такого слова. Хто дав мені гетьманську булаву? Хто ліз за мене в бійку? Ти та інші. Хіба я бажав цього гетьманування? Добивався його? Ви силоміць посадили мене над собою.

— Дурні були, що посадили, — буркнув Бородавка, виблискуючи спідлоба злими гострими цвяшками очей.

Але порив його вщух, як хвиля, розбившись об скелі, а разом із ним і обурення. Він кинув Сагайдачному в вічі все, що невиразно блукало в його голові, що відчував він усією своєю істотою, але ніколи не виказував так одверто, зв'язно і докладно. А Сагайдачний продовжував, знаючи, що Бородавка запалюється і гасне, як порох.

— А коли обрали мене на гетьмана — було на Низу козаків, дай боже, щоб п'ять тисяч. Так, багато нас полягло в Московщині, і в Волощині, і в Лівонії, і в Туреччині. Але козацька кров — як дощ навесні. З крові та слави росте наша сила. Впаде один, а на його місце прийдуть троє. І що нас більше — то сильніше прагне до нас і селянин, і цеховий, і дрібний шляхтич. І тепер під булавою «панського попихача» стало козаків удесятеро: тридцять тисяч самих січовиків та по волостях, та зимівниках вдвоє. І щороку більшає наша сила. Так, є в нас старшина. І ти, Ясько, теж старшина. Курінний отаман не будь-який козак, але ніхто тобі цим очі не коле і не кличе собакою.

— Нема чим колоти, — спалахнув Бородавка. — у мене ані хутора, ані човнів: дві руки та шабля — ось, я і весь.

— А хто в тому винний, що ти все пропиваєш? З-під Царгорода привіз ти більше від голоти. А при розподілі дали тобі отаманську пайку. Але один за ці гроші та скарби будує човни або господарство налагоджує, а ти ковбанишся п'яний, аж поки не проп'єш останню сорочку. Подивитися на тебе соромно. Та другий би на такі гроші шпиталь збудував для старих та хворих, або невільників з галер викуповував, або ще щось добре вигадав. А хто з тебе користь має? Самі шинкарі.

— Та воно дійсно, батьку… — почухав Бородавка потилицю. — Тільки не відвертай ти розмови на інше. Правду я тобі кажу: п'ють наші старшини козацьку кров хоч і менше за панів, бо киями б їх за панські вибрики почастували, а все ж таки…

— Поганих людей завжди більше, ніж хороших, — погодився Сагайдачний. — Був Байда Вишневецький козак, а син його магнатом став. Але бува й навпаки: ось був сотник Балика, старшина, статечний хуторянин, хазяїн, а тепер сама сорочка на білому тілі. Кожен за себе відповідає, і нема чого батьків за дітей, а дітей за батьків винуватити. Але без старшин, хоч як там крути, не обійдешся. Де ти бачив військо без отаманів? Отара б це була, а не військо. Навіть гірше, бо в кожному табуні і в кожній зграї є свій привідця. І у вовків, і в оленів, і в диких коней. Бачив, як летять журавлі? Ватажок попереду і наказує: крикне — і ввесь ключ або сідає на землю, або здіймається в путь.

— Іч, куди ти загнув… — покрутив головою Бородавка.

— Та й у тебе в курені, певно, суворо. Не дозволиш молодикові тобі вказувати? Ще тут, на Січі, сяк-так, але в поході…

— Та я б його, собаку, шаблею зарубав, — грюкнув по столу Бородавка.

Він був приборканий. Хміль його зовсім розвіявся, а разом із хмелем і його бурхливий запал. Тепер із Бородавки мотузки можна сукати. Сагайдачний і це зважив. Але кинуті обвинувачення були надто глибокі і по-своєму струнко пов'язані й серйозні. Треба було раз назавжди викоренити їх з Бородавчиної голови.

— А щоб ти не бовкав дурно язиком, як останній собака, — скажу тобі, - Бородавко, що я задумав, — з удаваною миролюбністю й довір'ям сказав Сагайдачний, сідаючи за стіл.

Сів і Бородавка, викресав огню і задимів запашним турецьким тютюном, рештками стамбульської здобичі.

— У Жолкевського не півтори тисячі чоловік, а тільки вісімсот, — почав Сагайдачний. — 3 такими силами йому перекупок ганяти на ярмарках та грабувати по шляхах переїжджих. Сюди він і носа не суне. А магнати з ним ворогують і не стануть під його команду. Отже, нема йому звідки чекати підтримки. Дамо