Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.

— Добре. А потім?

— Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендаторів, а землю заберемо під військо Запорозьке.

— І все?

— А чого тобі ще треба? Ні, не все: ксьондзів у криниці пустимо з каменем на шиї. Костьоли попалимо, а їх майно поміж себе поділимо.

Бородавка замовк, задоволений з своєї промови. Трохи похитуючись, стояв він перед Сагайдачним, присадкуватий і кремезний, як бик. І відчувалося, що ця людина справді трощитиме все, що потрапить їй під руку. Сагайдачний здавався перед ним худорлявим, струнким і гнучким, але в його постаті відчувалася величезна сила, і важко було сказати, хто переміг би в боротьбі.

— Ти все сказав, Якове Кіндратовичу? — спитав він по хвилі. — А тепер послухай мене. Я розповім тобі, що буде потім. Так, ти розвієш костьоли димом пожежі. Так, ти проллєш річки крові, вирубаючи шляхту, впавши на неї, як грім з ясного неба. Але мине рік, і, бачачи, що ти накоїв, забудуть пани свої суперечки і, як один, зберуться рід прапори коронного гетьмана. І тоді не встояти твоїй буйній ватазі проти них і проти угорських, шведських та німецьких корогов. І тоді зле доведеться тобі, Бородавко, разом з усіма, кого потягнеш ти за собою на необачне й криваве діло. Були й до тебе ватажки — Наливайко, Косинський, Полуос, Лобода. Всіх і не пригадаєш. І що ж вони відвоювали народові? Не стало легше ані голоті, ані старшині. Навіть іще важче, бо замість колишніх, уже підгодованих нашою кров'ю, прийшли інші пани, голодні й жадібні. Як воші, накинулися вони на нас, і замість толок та данин запровадили панщину, і почали тягти з народу останні сили. Ні, Бородавко, пусте ти задумав. Не так добиваються волі розумні й обачні люди.

— А як? Ганяючи нас під Смоленськ та під Москву, як ти нас ганяв?.. Де не проливалася козацька кров? Де не клали ми свої голови?! Що заробили ми з тобою? Ні, ти мені скажи, що ми заробили з тобою? — підступив він до Сагайдачного, стискаючи кулаки. — Поки ми були потрібні, звали нас лицарями, оборонцями ойчизни, а потім забажалося знов обернути нас на холопів! Комісію на нас зібрали! Ще й тебе викликали, І ти, собако, підписав її постанову. Продав нас, як Юда. Та чого ми на тебе дивимося? Стривай, ще доберемося й до тебе! Що, ж ти гадаєш, так і залишиться тільки чотири тисячі козаків, записаних до твого реєстру, a решта піде до пана винитися? Підставляти під ярмо голову! Беріть нас, мовляв, катуйте, знущайтеся з нас, їздьте по наших спинах, шкуру з нас спускайте. І все через тебе, гадино…

Удар був влучний. Обличчя Сагайдачного перекосилося з болю. Він сіпнув комір жупана, ніби стало йому задушно, і з тремтінням у голосі, але твердо й упевнено відповів:

— Так, підписав! Інакше не можна було! Сам знаєш, що так. З порожніми руками не повоюєш… Де ви були, коли я підписував? Наказував я вам, умовляв: «Не розходьтеся по зимівниках та хуторах після походу». Ні, вражі діти, порозходилися! А де ти тоді був? Ковбанився, як кнур, під лісами та під шинками. Через вас я сам стояв перед панами голіруч… Скільки їх там було: Калиновський, Жолкевський, Острозький, Заславський… Та сотні… І в кожного полки, корогви, армати… А в мене й п'ятисот шабель не було. Так, підписав! Але другого ж дня надіслав від війська Запорозького протест до сойму. І угода залишилася шматком паперу. Покажи мені хоч одного козака, якого б я виписав з реєстру або видав панам. Покажи! Не покажеш, бо таких нема і не було. Підписав, аби не виходити нам у море, а сам напровесні повів наших молодців під Стамбул. Та що про це й говорити!.. Адже сам ти був у поході й бачив, що я робив. І тоді ти мовчав. Підписав я, щоб спалити човни. А де ти бачив хоч жаринку від спаленої чайки? Не бачив! Ну, так мовчи, бо Сагайдачний — людина чесна, але дурити ворогів наказує і розум і сумління. І плювати мені на всі комісії і всі універсали, бо ми потрібні панам для нових походів і для сторожі на кресах республіки. Адже ми диктуємо їм свою волю, а не вони нам.

Спочатку Бородавка ніби засоромився своїх обвинувачень, але останця фраза розлютила його. Кров ударила йому в голову. Він став червоний, наче його вдарив грець. І злий бучний регіт потряс його кремезну постать.

— Іч, як він, падлюка, викручується! Жолкевський їде до нас по виписчиків, а він нам очі відводить! Добре брешеш, та не сховаєш правди під лисячим хвостом! А ти що робив минулого літа? Як готувався до бою?! З ченцями знюхався! Школи будував та друкарні! Та плювати нам на ті друкарні, коли панські канчуки за нашими спинами плачуть. «Школи потрібні». А багато нашої голоти по тих школах? Кому вони потрібні? Вам, старшині, та ченцям, щоб дерти з нас шкури не гірше магнатів! Бачив, як вони нас поскручували? І в Лаврі; і в Терехтемирові? І по всіх усюдах? У пана три дні панщина, а по монастирях — чотири! «Для Господа бога», — кажуть… А я бачив того бога, знаю, чи це йому справді потрібне?! Спина і під чернецькими канчуками так само болить, як і під панськими. Старшинський ти попихач, магнатський підлабузник, а не гетьман! Чим старшина кращий за пана? Робити на нього треба? Треба! Данини давати треба? Треба. І поволовщину, і медове, і птицю, і рибу, і яєчка, і полотно, і гроші, і снопи… Панщини, кажеш, нема? Ні, брешеш, є й панщина!

— Стривай, п'яна ти голово! Що ти верзеш? — грюкнув по столу Сагайдачний. — Плутаєш магнатів з старшинами? Залив собі баньки горілкою — і ворона чаплею йому здається.

Але Бородавка не. тямив себе. Він сперся руками на стіл, за яким стояв Сагайдачний, і, нахилившись, як хижак, готовий плигнути, кидав йому просто в вічі:

— Що? Плутаю, кажеш? Віра, мовляв, інша? Та хоч яка б вона