Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

важко зрозуміти той страх перед невідомим, який відчували тоді мільйони людей. Він передавався і керівництву. Але було, я добре пам’ятаю, і відчуття чуда. Це коли просинаєшся ранком і думаєш: ні, я просто бачив сон, для правди все це занадто добре.

В околицях Дніпропетровська в мене була дача на ділянці в неповних п’ять соток. Остаточно переїжджаючи з Дніпропетровська до Києва, я залишив її своєму водію з «Південмашу». І це теж було частиною мого прощання з СРСР.

Єльцин

Тут я повинен сказати кілька слів про Єльцина. Зараз прийнято давати йому жовчні, зневажливі і попросту лайливі оцінки. Я дуже ясно бачу їх несправедливість. Правда, коли він знаходився при владі, критики і лайок на його адресу було не менше, а, мабуть, більше, але тоді вони сприймалася — принаймні мною — дещо інакше. Не було тієї нешляхетності, що впадає в око зараз, — була напруга, гарячка боротьби з головною діючою особою Росії, було політичне життя, становлення демократії, що тільки-но вилупилася, так би мовити, з яйця, — недосвідченої, неохайної, крикливої. Зараз антиєльцинські промови і випади теж багато в чому виглядають продовженням тієї боротьби, але Єльцин уже не учасник, і звідси, мабуть, відчуття, що б’ють лежачого.

Втім, він був до цього готовий, як готовий, наприклад, і я, і кожен, кому довелося чи доводиться очолювати державу в такі важкі періоди. Якщо судити по собі, то Єльцин, мені здається, був готовий до невдячності і нешляхетності задовго до того, як став президентом Росії, ще в радянські часи — адже він був помітною персоною в партійно-радянській номенклатурі, а там з людьми не панькалися, там ти користаєшся всіма належними тобі повагою і благами, поки стоїш на ногах, тобто, сидиш у своєму кріслі, а випав чи тебе вигнали — подякуй, що залишився живим.

Своїм головним завданням перший президент вільної Росії ставив звільнення батьківщини від комунізму. Це йому блискуче вдалося, і цим він ввійде в історію, хоча сьогодні багато хто чомусь сприймає це майже як пересічний вчинок або щось здатне здійснитися природним чином. Може, вони думають, що це могло відбутися без участі президента Росії? Позицію Єльцина по відношенню до республік, які відокремилися від СРСР, сприймають теж як цілком пересічну, як те, що саме собою зрозуміло (хоча зовсім інший приклад — я маю на увазі приклад югославського президента Милошевича — у нас перед очима).

Саме Єльцин запалив зелене світло перед усіма республіками СРСР, коли 15 січня 1991 року домовився з Литвою, Латвією й Естонією про те, що відтепер вони для Росії — суб’єкти міжнародного права. В тому, що 14 колишніх радянських республік здобули незалежність, роль Єльцина воістину неоціненна. Росія Єльцина відразу ж визнала незалежність кожної з держав, що виникли на руїнах СРСР. Ми завжди будемо цінувати той факт, що саме Росія Єльцина підписала з Україною основні договори від 19 листопада 1990 року і від 31 травня 1997 року (так званий «Великий договір»).

Перший президент Росії вів, іноді тягнув свою країну вперед, і ніколи пальцем не торкнувся своїх ганьбителів — що б вони про нього не писали і не кричали на весь світ. Він дав людям відчути себе у відносній безпеці від претензій і переслідувань з боку держави. Єльцин зробив комуністів лише однією з можливих партій Росії. Борис Миколайович сподівався, що ті, кому він дав волю і для кого воля щось означає, зможуть за роки його правління (а доля відпустила йому 9 років) зорганізуватися і, зрештою, сформують нові партії і нову владу. Можливо, з України погано видно, але несхоже, що це завдання в Росії уже вирішене. Напевно, людська природа така, що подібної мети не можна досягти за такий короткий термін. Я бачу це і на прикладі України.

Спостерігаючи за Єльциним, я кожен раз приходив до старого як світ висновку, що добрий правитель ніколи не дочекається подяки. Ганьбителі Єльцина всі як один писали на початку 90-х про неминучий повний колапс економіки, про наступний розпад країни, про те, що Росія на порозі громадянської війни. Взагалі в ці роки багато хто щулився від страху, думаючи, куди може виплисти Росія з таким керманичем, в усьому світі ходили побоювання щодо комуністичного реваншу — а ну, погортайте пресу тих років, у першу чергу російську ж. Але ніхто не подякував Єльцину за те, що він не дозволив збутися усім цим пророцтвам (і зловтішним надіям).

У чому тільки його не звинувачували! Що він слабкий, немічний, недієздатний президент-надомник. Вислів його прес-секретаря: «працює з документами» віднесено до анекдотичних, цим висловом позначають стан державного діяча, який не може піднятися з ліжка і ховає це від країни. Навіть якось незручно нагадувати, що «немічний» Єльцин переміг усіх своїх політичних супротивників до одного — Горбачова, КПРС, «ГКЧП», Руцького, Хасбулатова, Верховну Раду РРФСР, Фронт національного порятунку, КПРФ, Зюганова, Лужкова з Примаковим і червоною Думою з її грізно-тягучою, болісною навіть для співчуваючих Єльцину, не кажучи вже про нього самого, спробою імпічменту. При цьому він ні з ким не розправився, багато хто з переможених ним продовжують посідати високі посади, але як політики перспектив більше не мають.

І навіть пішов Єльцин абсолютно геніально. Його відхід став його фінальною перемогою. Звинувачували Єльцина й у тім, що він зберіг величезну кількість колишніх радянських кадрів («перефарбованих комуняк»). Оскільки завзятіше усіх про це сурмили теж колишні і теж перефарбовані радянські журналісти (вони і партквитки здали в один день з «номенклатурниками»), можна не витрачати часу на цей докір. Однак найсуворіше обвинувачення проти Єльцина полягає в тому, що він розвалив СРСР, причому (ніби-то) тільки тому, що не бачив іншого способу позбутися від Горбачова. Це повна дурниця. Очолюючи РРФСР, Єльцин ясно побачив, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — це контракт, кричущо невигідний насамперед Росії. Єльцин діяв як щирий, уроджений демократ, на що здатен, погодимось, не кожен колишній секретар обкому і кандидат у члени політбюро ЦК КПРС.

У чому полягало розходження між Єльциним і Горбачовим? Горбачов майже три роки мав, що називається, всенародний кредит довіри, повну згоду населення на реформи, і весь цей час намагався з’єднати непоєднуване — ринок і централізоване планування, демократію і керівну роль КПРС, свободу слова і табу на обговорення ряду тем, унітарний устрій СРСР і суверенність республік. Напевно, Горбачов був би щасливий, якби товариство «Пам’ять» обрало своїм почесним членом академіка Сахарова. У його Президентській раді засідали поруч стовідсоткові демократи і майже неприкриті російські фашисти. Бажання примирити