Генрік Сенкевич - Quo vadis

хрестив одних за одними, общину за общиною, з любов'ю такою великою, наче були його дітьми, яких оддавав просто в руки Христа. В цей час імператор – чи то в самозабутті, чи бажаючи, аби ігри перевершили все, що було до цього бачено в Римі, – прошепотів кілька слів префектові міста, той же, спустившись із підвищення, відразу ж попрямував до кунікулу. Й навіть люд здивувався, коли за хвилину побачив, що ґрати знов одчиняються. Випустили тепер усяких звірів: тигрів із-над Євфрату, нумідійських пантер, ведмедів, вовків, гієн і шакалів. Усю арену вкрила рухлива хвиля шкур – смугастих, жовтих, полових, темних, брунатних і плямистих. Вчинилося сум'яття, в якім очі не могли нічого розрізнити, окрім шаленого перевертання клубків звіриних тіл. Видовище втратило подобу реальності, перетворилося на криваву оргію, на страшний сон, на потворний міраж божевільного розуму. Міру було перебрано. Серед ричання, виття, скавуління пролунав тут і там у рядах глядачів пронизливий, істеричний регіт жінок, у яких урешті вичерпалися сили. Людям стало страшно. Обличчя спохмурніли. Почулися голоси: «Досить! Досить!»

Але звірів легше було впустити, ніж прогнати. Імператор усе-таки знайшов спосіб очистити арену, поєднаний із новою для люду розвагою. В усіх проходах між рядами з'явилися гурти чорних, струнких, прикрашених перами та сережками нумідійців із луками в руках. Люд здогадався, що станеться, і привітав їх радісними криками, вони ж наблизилися до бар'єра і, приклавши стріли до тятив, почали метати їх із луків у скупчення звірів. Було це справді нове видовище. Стрункі, чорні тіла відхилялися назад, натягували гнучкі луки, випускаючи стрілу за стрілою. Бурчання тятив і свист оперених стріл перемішувався з виттям звірів і вигуками подиву глядачів. Вовки, ведмеді, пантери та люди, які ще залишилися живими, падали покотом одне біля одного. Тут і там лев, відчувши в боці стрілу, різко повертав спотворену люттю пащу, аби схопити й розгризти її. Інші вили від болю. Дрібні звірі з переляку наосліп металися по арені або билися головами в ґрати, а тим часом стріли дзижчали і дзижчали безперервно, поки все, що живе, полягло, смикаючись у смертних конвульсіях.

Тоді на арену вийшли сотні циркових рабів, озброєних заступами, лопатами, мітлами, тачками, корзинами для нутрощів і мішками з піском. Одні змінювали інших, і на всьому крузі закипіла гарячкова робота. Швидко очищено його від трупів, крові й калу, перекопано, зрівняно та посилано товстим шаром свіжого піску. Після чого вибігли амурчики і почали розсипати пелюстки троянд, лілій і всіляких квітів. Запалено знову кадильниці та прибрано веларій, бо сонце вже було доволі низько.

Глядачі ж, переглядаючись зі здивуванням, запитували одне в одного, що за видовище очікує їх іще нинішнього дня.

Дійсно, чекало таке, якого ніхто не сподівався. Ось імператор, який заздалегідь покинув підвищення, опинився раптом на уквітчаній арені, вдягнений у пурпурову мантію, із золотим вінцем на голові. Дванадцять співаків із цитрами в руках рухалися за ним, він же, тримаючи срібну лютню, урочистим кроком виступив на середину і, поклонившись кілька разів глядачам, підвів до неба очі й певний час постояв, ніби очікуючи натхнення.

Потім ударив по струнах і заспівав:

Латони сонцесяйний сину,

Тенеди, Кілли, Хризи царю,

Що, маючи в своїй опіці

Священний Іліон,

Віддав його ахейцям гнівним,

Щоб на олтар святого храму

З вогнем, запаленим для тебе,

Троянців кров лилась?

Тремтячі руки простягали,

О Срібнолукий, сивочолі,

І матері з грудей до тебе

Несли свій жаль,

Щоб зглянувся на діток їхніх;

І камінь скарги ті почув би,

Смінтею, ти твердіший скелі,

До людської біди!

Пісня поступово переходила в скорботну, повну болю елегію. В цирку запанувала тиша. За хвилину імператор, сам розчулений, співав далі:

Формінги ж міг небесний голос

Тужіння заглушити й крик,

В очах іще й сьогодні сльози,

Як роси на квітках,

На лад сумний тієї пісні

Воскресне з попелу і тліну

Пожежі, лиха, згуби день той…

– Смінтею, де ти був?

Тут голос його задрижав і зволожились очі. На віях весталок з'явилися сльози, люд слухав тихо, перш ніж вибухнула буря тривалих оплесків.

Тим часом іззовні крізь відчинені для провітрювання воміторіїв двері долітало скрипіння повозів, на які складали криваві останки християн, чоловіків, жінок і дітей, аби їх вивезти до страшних ям, які називалися путикулами.

Апостол Петро охопив руками свою білу тремтячу голову й безмовно благав:

«Господи! Господи! Кому ж ти віддав над світом владу? І ти ще хочеш закласти свою столицю в цьому місті?»

Розділ LVII

Тим часом сонце спустилося до обрію і мовби плавилося в призахідній заграві. Видовище завершилось. Люд почав покидати амфітеатр і вихлюпуватися через воміторії на місто. Августіани тільки зволікали, очікуючи, поки спаде хвиля. Весь їхній гурт, покинувши свої місця, зібрався біля підвищення, де імператор опинився знову, щоб вислухати похвали. Хоча глядачі не шкодували йому оплесків одразу після закінчення пісні, цього для нього було не досить, сподівався ж бо шаленого захвату. Марно звучали тепер славослів'я, марно весталки цілували його «божественні» руки, а Рубрія схилилася до нього так, що аж рудувата її голова торкнулася його грудей. Нерон був незадоволений і не міг цього приховати. Дивувало його також і непокоїло водночас, що Петроній зберігає мовчанку. Які-небудь хвалебні слівця, а разом з тим влучно відзначені вдалі місця пісні з його вуст були б йому в ту хвилину великою втіхою. Врешті, не витримавши, кивнув Петронію і, коли той піднявся на підвищення, сказав:

– Скажи…

І Петроній відповів холодно:

– Мовчу, бо не можу знайти слів. Перевершив сам себе.

– Так і мені здавалось, одначе ж цей люд…

– Чи можна вимагати від метисів, аби зналися на поезії?

– Отже, зауважуєш і ти, що не подякували мені так, як я на це заслужив?

– Бо невдалий час обрав.

– Чому?

– Тому, що мозок, задурманений запахом крові, не здатний слухати уважно.

Нерон стиснув кулаки і відповів:

– Ах! Ці християни! Спалили Рим, а тепер кривдять і мене. Які ще кари для них вигадати?

Петроній зрозумів, що йде невірним шляхом і що слова його чинять дію, протилежну тій, якої він хотів досягти, тож, бажаючи відвернути думку імператора в інший бік, нахилився до нього і прошепотів:

– Пісня твоя чудова, але зроблю тобі тільки одне зауваження: в четвертому рядку третьої строфи метрика далеко не найкраща.

Нерон почервонів од сорому, ніби його зловили на ганебному вчинку, подивився з перестрахом і відповів так само тихо:

– Ти все помічаєш!.. Знаю!.. Перероблю!.. Але ніхто більше не помітив? Правда? Ти ж, заклинаю