Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

він побачив жмут світла, що простягся підлогою, сіючись від його впалого ліхтаря. Промені світла лилися на щось, чого він у своєму очманілому стані напівсвідомості не міг розпізнати; втім, те щось стривожило його, і жах своїм доторком пробудив його відчуття до дійсності. 

Поступово він збагнув, що предмет, який він бачив, був напівз’їденим тілом одного з безоких троглодитів. Деяких кінцівок бракувало, а рештки були погризені аж до самих чудернацько з’єднаних кісток. 

Беллман непевно підвівся на ноги й роззирнувся навколо; очі його ще й досі застилали туманні тенета тіней. Чиверс і Маспік лежали коло нього у важкому заціпенінні, а на долівці каверни та на поверхні семиярусного вівтаря розпростерлися обожнювачі тієї снодійної статуї. 

Решта його відчуттів почала пробуджуватися від летаргії, і йому здалося, що він почув якийсь знайомий звук: різке ковзання разом із розміреним прицмакуванням. Той звук віддалився поміж масивних колон, стихнувши за тілами, що поринули у сон. До повітря домішався важкий дух, подібний до смороду гнилої води, і Беллман побачив, що кам’яну долівку вкривали численні дивні мокрі кільця, які могли залишити обідки перевернутих чаш. Вони виглядали, неначе сліди ніг, і вели від напівпожертого марсіанина до тіней зовнішньої частини печери, яка межувала з проваллям; у тому самому напрямку віддалився й химерний шум, нині ставши нечутним. 

Божевільний жах зринув у Беллмановій свідомості, переборюючи чари, які ще й досі його знечулювали. Він схилився над Маспіком і Чиверсом і заходився навпереміну грубо їх термосити, аж поки ті розплющили очі та запротестували, щось оспало бурмочучи. 

— Вставайте, хай вам грець! — підганяв їх він. — Хтозна, чи ми ще колись матимемо нагоду втекти з цієї пекельної діри, тож зараз саме час скористатися з тієї, що нам випала. 

За допомогою численних прокльонів і дорікань, а також завдяки чималим м’язовим зусиллям йому зрештою вдалося підвести своїх супутників на ноги. П’яно похитуючись, вони подалися слідом за Беллманом, який попровадив їх поміж розпростертих марсіан, подалі від піраміди, на якій засідав ідол із білого золота, досі наводячи згубну сонливість на своїх шанувальників. 

Розум Беллмана немовби потьмарювала важка хмара, одначе дія опійних чарів почала слабшати. Він відчув, як повертається до життя його сила волі, а з нею пробуджується величезне бажання втекти з цієї безодні й від усього, що мешкало в її пітьмі. Решта двоє, значно глибше зневолені тією снодійною силою, заціпеніло й безмовно, наче тварини, прийняли його зверхність і провід. 

Він відчував упевненість у тому, що зможе повернутися назад тим самим шляхом, яким вони прийшли до вівтаря. Тим самим маршрутом пройшло те, що залишило колоподібні відбитки сморідної вологи. Проблукавши поміж колонами з мерзенними різьбленнями і, як йому здалося, здолавши за час цих блукань величезну відстань, Беллман зі своїми побратимами врешті-решт дістався самого краю прямовисного урвища — того портика чорного Тартару, з якого вони могли кинути погляд униз, на його найглибшу безодню. Далеко внизу поверхнею гнилих вод розходилися дедалі ширші фосфоресцентні кола, немовби здійняті зануренням якогось важкого тіла. Скеля під їхніми ногами до самого краю прірви була вкрита відбитками водянистих кілець. 

Земляни відвернулися від провалля. Беллман, досі здригаючись від частково пригаданих образів, які ввижалися йому в тих сліпих мареннях, і від жахіття, що явилось йому по пробудженні, розшукав у кутку печери початок скерованої вгору дороги, яка спіраллю огинала провалля, дороги, що мала вивести їх назад, до втраченого сонця. 

За його наказом Маспік і Чиверс вимкнули свої ліхтарі, щоб заощадити заряд батарей. Годі було сказати напевне, скільки вони ще прослужать, а світло їм було потрібне над усе. Беллманів ліхтар мав світити їм трьом, допоки не розрядиться. 

З тієї печери безпросвітного сну, де марсіани лежали навколо снодійної статуї, не долинало жодного звуку, і жодний порух не виказував наявності у ній життя. Але Беллмана охопив страх, якого він ще ніколи не відчував у всіх своїх ризикованих пригодах. Той страх накочувався на землянина, який, прислухаючись, стояв на порозі печери, накочувався і змушував того відчувати нудоту й запаморочення. 

У безодні також панувало безгоміння; фосфоричні кола на поверхні вод зникли. А втім, та тиша якимось чином сковувала свідомість і сповільнювала рухи. Вона здіймалася навколо Беллмана, неначе липкий слиз найглибшої прірви, в якій той мусить потонути. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, він пішов дорогою вгору, тягнучи, кленучи й ко́паючи своїх супутників, аж поки ті, зрештою, почали мляво, мов оспала худоба, реагувати на його спонукання. 

То було сходження крізь лімб, підйом з надиру крізь пітьму, яка здавалася клейкою і відчутною на дотик. Вони важко просувалися вперед і вгору одноманітною, злегка закрученою похилою дорогою, на якій втрачалося будь-яке уявлення про відстань, а час вимірювався лише нескінченним повторенням кроків. Кромішна ніч трохи розступалася перед кволим жмутом світла Беллманового ліхтаря; вона змикалася за його спиною, немов усепоглинне море, безжальне й терпляче, вичікуючи тієї миті, коли ліхтарик згасне. 

Час від часу визираючи за край прірви, Беллман бачив, що фосфоресценція в глибинах безодні поступово слабшала. В його свідомості зринали фантастичні образи, подібні до останнього жевріння вогню в якомусь згаслому пеклі, подібні до галактичних туманностей, що тонули в порожнечах на споді знаного Всесвіту. Він відчував запаморочення, яке може охопити того, хто дивиться згори у нескінченний космос… А невдовзі лишилася тільки чорнота; і за цією ознакою Беллман збагнув, що, сходячи нагору, вони вже здолали страхітливу відстань. 

Страх, який підганяв його вперед, розтоптав другорядні спонуки: голод, спрагу та втому. Маспіка з Чиверсом став дуже повільно полишати тяжкий ступор, і вони теж усвідомили, що рухаються в густій тіні жаху, неосяжного, як сама ніч. Підганяти їх ударами, копняками та докорами вже не було потреби. 

Над ними важко нависала лиха, прадавня, снодійна ніч. Вона скидалася на густе й сморідне хутро кажанів, на щось матеріальне, що забивало легені та умертвляло всі чуття. Вона була тиха, наче безпробудний сон мертвих світів… Але з тієї тиші, здавалося, по довгих роках, зринув знайомий двоїстий звук і наздогнав утікачів: звук чогось, що ковзало по каменю десь далеко у безодні, а водночас цмакання, немов якесь створіння витягувало ноги з трясовини. Наче почутий у гарячковому маренні, той звук був незбагненний, пробуджував безумні, незв’язні думки і до такої міри розбурхав жах землян, що несподівано довів їх до шаленства. 

— Господи, що це?! — видихнув Беллман. Йому здалося, що він пригадує незрячих істот, мерзенні, відчутні на дотик форми первісної ночі, яким не місце було серед людських спогадів. Його марення та кошмарне пробудження у печері — білий ідол — напівз’їдений троглодит із підземних скель — кільця мокречі ведуть до безодні — усе це повернулося до нього, мов сонмище химерних видінь, якими рясніє уява божевільного, обсіло і не полишало його жахливою дорогою на півшляху між морем підземного світу та поверхнею Марса. 

На його запитання відповіло лише повторення того звуку. Цього разу він здавався гучнішим — ніби підіймався вгору кам’яною стіною під їхніми ногами. Маспік і Чиверс, похапцем увімкнувши ліхтарі, кинулися навтьоки несамовитими стрибками; і Беллман, втрачаючи останні залишки самовладання, наслідував їхній приклад. 

То був біг наввипередки з невідомим жахом. Попри несамовите калатання сердець і розмірений тупіт ніг, чоловіки однаково чули той лиховісний, незбагненний звук.