Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

поговори зі мною хвилинку, поки ви ще не зайшли знов за

планету.

— Добре, — сказала Фелсія. — А як вони там до тебе, чемно

ставляться?

Басія засміявся.

— Допіру твій брат питав мене те саме. Вони хороші люди.

Кращих тюремників ще світ не бачив. А ти там як?

— Усі тут милі люди, але усі вони в тривозі. Можливо, той

кехівський корабель ще й не відпустить нас.

— Усе складеться якнайкраще, сонечку, — мовив Басія, поплескуючи довколишню пустку, от ніби й донечка могла це

бачити й тішитися цим. — Голден усіх з усіма помирить.

— Він запроторив тебе в тюрму, тату.

— Ні, він зробив мені велику послугу, Фелсіє. Він урятував

мене, — сказав Басія — і саме цієї миті, вимовляючи ці слова, він

збагнув: так воно й було! Мертрі запевне умертвив би його. А

його син і дружина досі ж на планеті… — Я просто хотів сказати

тобі: «Привіт!» А не говорити про сумне-невеселе.

— Ну то привіт, тату! — відповіла вона тим своїм уже дорослим, але все ще й дитячим голосом.

— Привіт, стручечку! — і він відповів їй, назвавши тим

дитячим прізвиськом, яким так давно вже її не називав.

А Фелсія чомусь захлипала, і не одразу Басія й дотямив: вона

плаче!

— Це ж я вже більш ніколи-ніколи не побачу тебе, тату! —

мовила вона тужливим голосом.

Він почав це заперечувати, в чомусь запевняти. Але згадалася

йому чомусь та розмова з Алексом, і тоді він сказав натомість:

— Можливо, ми з тобою вже й не побачимося більше, стручечку. Це моя вина, більш нічия. Затям це, добре? Я

намагався вчинити так, як мав за справедливе, але наплутав, і

лежить цей тягар тільки на мені одному, й тільки я маю це

спокутувати.

— Не до вподоби мені це, — мовила, все ще плачучи, Фелсія.

«І мені це не подобається, сонечку!» — подумалося йому, але

він сказав:

— Що є, те є, гаразд? Так воно й є, як є. Але це не міняє того, що я люблю тебе, і твою маму, й Яцека. — «І Катоа, якого я

лишив помирати».

— Кажуть мені, що маю закінчити розмову, — повідомила

Фелсія. Та крихітна зелена цята, що прикривала масивного

корабля, на якому нині жила його донечка, вже рухалася геть, до

обрію, в обрив радіозв’язку. І він спостерігав, як це відбувається.

Бачив, як та неуявленна відстань між ними все ширшає-росте…

й ось уже планета розлучила їх, така собі розлучниця.

— Гаразд, сонечку! — сказав він. — Бувай! Я люблю тебе!

А що там уже вона відповіла йому, те загубилося, не дійшло, бо

цієї миті «Барбапіккола» ковзнула за Ілус, і канал, розтріщавшись статикою, завмер. Новий це світ, і то настільки

новий, що ще жоден супутник-зв’язківець не обертався навколо

нього. Повернення до прямої лінії зору, мов ті примітивні люди

дев’ятнадцятого сторіччя, що кидали одне одному свої

радіоповідомлення крізь атмосферу. Басія подумав про свій дім: просто хатина в крихітному селі з двома запилюженими

путівцями замість вулиць. Можливо, так воно й мало бути.

Там, долі, на глибині тисячі семисот кілометрів, обертався його

світ. А під ногами в нього мугикав собі щось космічний

корабель, здатний долетіти до рідної сонячної системи, але

змушений стримувати свою силу.

Можливо, він, Басія, все-таки розвиненіший за примітивну

людину дев’ятнадцятого сторіччя?

— Ти готовий повернутися досередини? — запитав Алекс, урвавши його замрію.

— Ще хвилинку! — попросив Басія. — Міг би ти знайти і

показати мені Першу Висадку?

— Авжеж. Скоро вона сховається, але ти ще зможеш її

побачити.

І ще одна цята зазеленіла на Басіїному дисплеї — над однією

місцинкою лише трішки північніш великої південної пустелі

Ілуса. Знавши, де шукати, Басія сподівався розгледіти навіть

відкриту чашу їхньої рудні, північніш села, але то вже чи не

забагато закортіло йому побачити.

Там, долі, його