Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

простоті. Конструктори-інженери будували космічні крейсери

довкола ідеї неминучості поломок. Адже лагодити часто-густо

доводитиметься десь у ворожому довкіллі. Аби зручно й легко

було підрихтувати щось із ладу виведене, бо йдеться тут не про

звичайну економію часу, а про елементарне виживання.

Подумалося навіть, чи не мали ті марсіяни котрого-небудь

поясанина у своєму конструкторсьому бюро.

— От уже й «Барбапіккола» вискочила, вже на нашому боці

Ілуса, — усе тим самим лінивим, заспаним голосом повідомив

Алекс.

— А показати мені можеш?

Басія роззирнувся надовкола, одначе, крім розжевреної

планети внизу й білої іскрини «Едварда Ізраеля», не зміг

розгледіти більш нічого такого.

— Чекай-но.

За мить на дисплеї Басіїного шолома зазеленіла, звільна

посуваючись, якась крихітна цяточка.

— Оця цятка?

— Ну, воно там, де та зелена цята, — уточнив Алекс. — Але

задалеко ще «Барба», не розгледіти наразі. Секундочку!

На Басіїному дисплеї з’явився зелений квадратик, потім його

телескопічно зýмнуло, й далекий ваговоз сягнув розміру нігтя

великого пальця.

— Оце тобі збільшення в 50 разів, — пояснив Алекс.

— І який же космос великий! — мовив Басія.

— Це так тільки кажуть. А це ж лише в межах низької орбіти

навколо однієї планети. В голові не вкладається, як спробуєш це

уявити.

— Намагаюсь не уявляти.

— То ти справжній мудрець.

А з вигляду «Барбапіккола» була контейнер контейнером: велике-металеве й неоковирне. В одному кінці мов дзвоном

накриті двигуни, а над ними надбудова, де перебували капітан, пілот і всі барбапіккольні техніки-механіки. Тож була вона

потворна, але вкрай функціональна. Переважно порожня, то й

що їй спека від тертя об повітря чи там космічний холод?

Величезні вантажні трюми, що займали більшу частину її

внутрішнього простору, от-от мали наповнитись сировинним

літієм, видобутим із надр Ілуса. А потім те все полетить до

очисних заводів Паллади. За здобуті від продажу літію кошти

будуть закуплені харчі, ліки й добрива для ґрунту. Все, що

потрібне новоявленій колонії, щоб вижити й стати на ноги.

І тоді й дочка його полетить геть…

— А можемо ми поговорити з ними?

— Що? З ким? Із «Барбою»? Авжеж. А навіщо?

— Там моя донечка…

— Зробимо! — надійшла відповідь. І зразу ж затріскотіла

статика. За якусь хвилю обізвався чийсь голос із розкішним

поясанським акцентом:

— Кі-то?

— Се свій! Басія Мертон моє ймення. Іщу-шукаю цурку-дочурку мою, Фелсія Мертон ся зве. Десь там у вас пребуває.

— Ню-ню, — мовив голос, у якому зіткнулися допитливість і

досада. Зв’язок лишився, але більш ніхто не озивався.

Поки там ті жданики, Басія домонтував ту цапфу давача й

уткнув штекера в гніздо. По корабельному каналу зв’язався з

Алексом: приймай роботу, мовляв, і випробовуй! Кілька разів

воно відчинилось і зачинилось, і ніде нічого не погнулося, не

зламалось. Двигун спричиняв тиху вібрацію корпусу, й через

посередництво Басіїних магнітних підошов це доходило аж до

його шолома, змушуючи його бриніти.

— Тату? — обізвався непевний голосок.

— Дитинко, Фелсіє! Це я, сонечку! — відповів він, намагаючись

не лепетати мов не сповна розуму, але чогось воно не дуже добре

в нього виходило.

— Тату! — вигукнула уже впевнено, радістю скрасивши свій

голос. Уже багатший, розкішніший — але все ще трохи й той

самий голосок маленької дівчинки, що пищала: «Тату!», коли

він приходив додому з роботи. Цей її голосочок і досі

розтоплював усі ті жорсткі-жорстокі-дорослі куточки в його

серці.

— Я перебуваю вгорі, близько біля тебе, сонечку.

— Невже на «Барбапікколі»? — перепитала вона спантеличено.

— Ні-ні, я хотів сказати: на тій самій орбіті. Над Ілусом. Бачу

твого корабля, сонечку. Як він минає нас.

— Ану ж я знайду тебе на екрані! Де ти? Я знайду тебе.

— Ні-ні, не переймайся цим. Я далеченько-таки. Довелося

дуже збільшувати, аби