Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

посеред не зовсім чорної теміні. А найбільший з островів

облямовувало ледь помітне зеленкувате світельце. Така

люмінесценція у хвилях, що билися об його береги й урвища.

А над денною зоною панував єдиний масивний континент

Ілуса. На всю південно-західну його частину розкинулася

величезна пустеля. Перша Висадка мала бути десь трохи на

північ від неї. За дня замаленьке було те містечко, аби

розгледіти його неозброєним оком. Годі було знайти навіть оті

величезні інопланетянські вежі, де він стрічався з Купом, Кейт

та іншими в якомусь наче попередньому житті.

— Партнере! З тобою все там гаразд? — донесло радіо Алексів

голос. — Уже якусь хвилю тебе просто несе, ти пливеш. А той

люк не полагодиться ж сам собою!

Поки так балакав пілот, «Едвард Ізраель» виткнувся над денну

сторону планети — заблис крихітною білою іскриною. Був він

далеченько, на межі видимості, але, як на орбітальну

термінологію, таки дуже-дуже близько. Алекс утримував

«Росинанта» на одній орбіті з ворожим кораблем, аби його

гармата була всякчас націлена на кехівців.

— Така краса! — вигукнув Басія, все ще не відриваючи погляду

від планети, що оберталася поруч. — Ото як прилетіли ми на

«Барбі», мені й глянути на нього було ніколи. Але Ілус таки

справді прекрасний.

— Ну то, — напутливо сказав, розтягуючи слова, Алекс, —

згадай, що ми з тобою говорили про ейфорію, яка іноді охоплює

людину, що виходить погуляти в космосі!

— Та я ж не новачок у цім ділі, — відказав Басія, — і знаю, що

робиться з тими «щасливчиками». Я в нормі. Люк майже

готовий. Просто я передихнув трохи.

Снідали, обідали, вечеряли обидва вони разом. Алекс

поділився з ним своєю колекцією фільмів Чорного

Відродження, ще з двадцять другого сторіччя. Минулого вечора

вони дивилися «Нагий приходить наган». Басії ця «чорнота» не

припала до вподоби: надто одноманітне, безнадійне — і чим тут

тішитися? То вони, коли запивали те мистецтво, мали про нього

дооовгу дискусію, й Алекс лишився при думці, що сприйняття

завело Басію «не туди».

А ще, як і обіцяла Наомі, Алекс виколупав з якоїсь шухляди

список ремонтів, які можна було виконати, лише вийшовши в

космос, аби мав Басія чим зайнятись, окрім «басіїкання». Одним

із цих завдань став прилипучий давач на одному з двох

торпедних люків «Росинанта».

Люк той був поруч: «роздзяпив рота», ставши відкритими

дверми в боці бойового корабля — метр завширшки й вісім

завдовжки. А під тією дірою лежала масивна біла «сигара».

Одна з торпед цього космічного крейсера. З вигляду наче аж

завелика як для одного набою. Майже як окремий невеличкий

космічний корабель, свого роду. Як глянути, наче зовсім і не

небезпечний, а просто щось потужне й функціональне. Але Басія

добре знав, що в тій «сигарі» всередині лежить боєголовка, здатна перетворити іншого корабля на суміш розплавленого

металу й плазми. Просто нелегко було змирити це знання з

тими плавними білими округлостями й враженням спокою та

солідності. Дефектний давач уже плавав, відрізаний, біля

корабля, але його держав магнітний тримач: згодом утягнуть до

приміщення. Зробивши над собою зусилля, Басія відвернувся

від приголомшливого краєвиду Ілуса й дістав нового давача з

сітки, що висіла в нього за спиною.

— Вже повертаюсь до роботи, — доповів Алексові.

— Добре! — відгукнувся пілот. — Радий буду, як запрацює.

— А плануєш використати? — запитав Басія.

— Та ні ще, але хотілося б, щоб воно спрацювало, коли буде

треба, — сміючись, відповів Алекс. Але був то, сказати б, серйозний сміх.

Почав Басія примоцьовувати нового тримача до корпусу біля

торпедного вікна. Не знавши майже нічого з електроніки, потерпав, чи вистачить йому знань-навичок, щоб інсталювати

новий пристрій, але з’ясувалося: там лиш один-єдиний штекер, який мов до себе додому зайшов у єдине для нього призначене

гніздо. І подумалося зварникові, який великий є сенс у