Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

знати: відбуваються якісь справді небезпечні речі…

Еймос похитав головою, з виразом мало не скорботи на

обличчі.

— Ні. Анічогісінько не відбудеться, поки наша старпомка не

опиниться знову на волі.

— Ба ні, дещо таки відбувається, — запевнила Елві. — Й не

щось там одне. Я знайшла ще більше артефактів, які нині

прокидаються до життя. Декотрі з них, на мою думку, проходять

як представники місцевої фауни. Якби ми побули тут досить

довго, аби скласти якийсь каталог, то можна було б розрізняти, що є що, а хто є хто, а так усе й досі здається нам чимсь просто

новим. І тому ми нічого й не знаємо.

— То що, декотрі з цих ящірок є витворами протомолекули? —

запитав Еймос.

— Так. Може бути. Ми ще ж не знаємо. І це ще й не все, бо

місцевий біом починає вишукувати способи, аби вторгатися в

нас самих. Щоб експлуатувати наші ресурси. А периметрового

купола так досі й не споруджено, й тому вся наша мікрофауна

просто блукає довкола, змішуючись із місцевою екосферою, і

тепер уже нізащо не розвести цього й того поокремо, отож ми й

далі забруднюємо все надовкола, а все довколишнє забруднює

нас.

Занадто вже шпарко вона говорила. І це їй геть не подобалось.

Коли — якщо! — вона взагалі повернеться на Землю, то

обов’язково піде на якісь курси комунікації. Треба ж набути

щось таке, що не дозволяло б їй отак торохкотіти, мов порожній

бляшанці, котра котиться східцями вниз.

— Усе воно прискорюється, — провадила вона. — І це може

бути реакція на нас або на щось таке, що ми робимо. А, може, й

ні. І я чудово усвідомлюю, як нелегко нам придумати якусь

прийнятну всім політику, аби ми жили в мирі одне з одним, і

мені від цього так жаль, так шкода. — А очі їй наповнилися

сльозами! О Боже! Скільки ж це їй? Знову дванадцять? — Але ми

повинні бачити, що воно діється, бо це справді ой як

небезпечно, а діється воно нині, щомиті! І це неминуче призведе

до точки вибуху, до вибухової кризи, й тоді справді станеться

щось дуже й дуже погане!

І тоді Голден опинився перед нею, і його очі дивилися на неї, а

голос був тихий, заспокійливий. Вона втерла свої сльози тилом

руки й лише тоді подумала, а що, коли і в неї на руках сидить

той самий грибок, що поселився у Джейсонових очах — що несе

людям сліпоту?

— Агей, панночко! — говорив Голден. — З вами все гаразд?

— Так, — відповіла вона. — Почуваюсь добре. Вибачте.

— Та нема за що вибачатись, — мовив Голден. — Ви говорили

щось про якусь кризу?

Вона кивнула головою.

— Гаразд, — сказав він. — То яке ж воно буде з себе, те лихо?

— Аби ж я знала, — відповіла вона. — Бо й не знатиму. Поки

воно не станеться.

Розділ двадцять восьмий. Басія

Басія плив собі понад світом.

Унизу, під ним, на відстані тисячі семисот кілометрів, обертався Ілус — та так швидко, що Басії аж у голові

паморочилось. Алекс поінформував його, що «Росинант»

здійснює один повний оберт за майже дві години, але Басія

цього ніяк не відчував. Плаваючи в умовах мікрогравітації поза

межами корабля, він дослухався до свого внутрішнього вуха, а

воно підказувало, що його, хоч він і не рухається, несе якась

сила. То й виходило, що не він обертається, а все світ, і то занадто

шпарко, мов дзиґа у якоїсь велетенської дитини. І щогодини

перехід від темряви до світла, а ще за годину — знов у пітьму, й

сонце з’являється з-за Ілуса, що прокручується в нього за

спиною, і хутенько й знову заходить. Басія так довго пробув поза

кораблем, що спостеріг цю зміну вже тричі підряд — осердя його

власного космосу.

Наразі єдиний неозорий океан планети перебував у нічній

зоні. Низка островів, що його перетинала, видніла як чорніші

цятки