Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— Пані, пані, пані! — заволав Сем. — Чи цей кінь має сьогодні їхати до Пошема чи ні?

Отож ми рушили. Тільки спершу міс Коррі подивилася ще на Отіса й на мене.

— Їм уже пора спати, — сказала вона.

— Еге ж, — відказала міс Реба. — Десь там в Арканзасі, чи в Міссісіпі, чи й ще далі, якби від мене залежало. Та на це вже запізно. Одного ти ж не відішлеш спати, щоб другий лишився тут, а цей, Бунів, — він трохи теж власник коня.

Тільки врешті виявилося, що й міс Реба не може ПІТИ з нами. Без неї та Мінні — хто б у домі порядкував? Заклад і справді розворушився, хоч іще не дуже, додержуючи недільної пристойності: трошки вже послаблий суботній прибій зірвався останньою пінявою хвилею супроти виснажливої одноманітної буденної праці задля шматка хліба та даху над головою.

Отож Нед з Буном покрили коня чапраком, а тоді ми — Нед, Отіс і я — почали дивитись, як Бун і Сем у поліандричному[42]… ну, якщо не приятельстві, то хоча б замиренні, з міс Коррі посередині, ведуть коня проїжджою частиною вулиці, від одної арки світла до іншої, проходячи в недільній вечоровій тиші Другої та Третьої вулиць до станції.

Було вже по десятій, вікна де-не-де ще світилися, однак тільки в пансіонах (я тепер був досвідчений, уже розумівся — звісно, знавцем я не став, але просто, побачивши один заклад, навчився розрізняти інші, такі ж, як міс Реби). По шинках, проте, всюди було темно. Тобто я сам не розпізнавав їх, проходячи мимо, — ще кілька щаблів лишалися переді мною не пізнані, — це Нед нам пояснював, Отісові й мені, де шинки, і казав, що вони зачинені. Як на мене, то вони були ані зачинені, ані відчинені, — не забувай, що я пробув у Мемфісі (чи то на Каталпа-стріті) неповних шість годин, і без батька чи матері, що навчили б мене; отож я таки в доброму темпі набував досвіду.

— Це називається пуританський закон, — заявив уголос Нед.

— А що воно таке? — спитав я.

— Я й сам не знаю, — відказав Нед. — Либонь, те, що в суботу гроші легко тануть і на неділю їх так мало зостається, що шинкарям не варто й гасу палити.

— Це для шинків, — пояснив Отіс. — Нікому від того нема шкоди. Що вони не спродали в неділю ввечері, те можуть спродати бодай тим самим людям і в понеділок. Інша річ — потичка. Її можеш продати сьогодні, а завтра обернешся — і знову продаси. І ніяких тобі збитків. Якби вони захотіли й до потички прикласти пуританський закон, поліція б їм не дозволила.

— Що це таке — потичка? — запитав я, здивований новим для мене словом.

— То ти на всі чотири підкутий, — зауважив Нед Отісові. — Не диво, що в Арканзасі тобі тісно. Коли й усі там у вас такі спритники в твоєму віці, то, як повиростаєте, вам і в Техасі не буде де розвернутись!

— Г…. — сказав Отіс.

— Що це таке — потичка? — запитав я.

— Ти ліпше подумай, куди б нам поткнутися, щоб корму коневі роздобути, — промовив Нед до мене трохи голосніше. — Щоб він нам не наробив клопоту дорогою до Посема або ще тоді, як садовитимем його у вагон. Отой наш багатир-кондуктор, що йому багажного вагона дістати, як раз плюнути, чи йому хто нагадував про це? Не завадило б ще відро води та брусок мила, аби твоя тітка, — це вже до Отіса, — могла тебе кудись у куток заперти та добре вишарувати твій писок.

— Г…. — сказав Отіс.

— А то ще краще — замашним дрючком, — поправився Нед.

— Г…. — сказав Отіс.

І звісно, ми перестріли полісмена. Тобто Отіс побачив полісмена раніше, ніж полісмен побачив Коня.

— А хай тобі трясця! — сказав Отіс.

Полісмен знав міс Коррі. Очевидно, знав він і Сема.

— Куди ви його ведете? — запитав він. — Що, крадений?

— Позичений, — відповів Сем. Вони не зупинялися. — Їздили ним до молитовні, а оце ведемо його додому.

Ми йшли далі. Отіс знову сказав: «А хай тобі трясця!»

— Я ще ніколи такого не бачив, — провадив він далі. — Кожному поліцаєві, тільки він забалакає з кимось, одразу щось тицяють, — інакше я й не бачив. Як ото Мінні та міс Реба: тільки-но він на поріг, а вони вже мають для нього пляшку пива напохваті, дарма що міс Реба кляне його й перед тим і по тому. Відколи я сюди приїхав минулого літа й про це дізнався, то на Корт-сквері, де отой макаронник має лоток з фруктами та арахісом, щоразу бачу, як приходить поліцай та неоглядки шасть рукою — і взяв яблуко або жменю горішків. — Він мало не підбігав, щоб устигати за нами, — настільки він був менший від мене. Тобто він не здавався набагато меншим, аж поки ти не бачив, як він підбігає, щоб не відстати. Щось лихе було в ньому. Ось ти, приміром, кажеш собі: «Через рік я буду більший, ніж тепер», — просто тому, що ставати більшим не тільки природно, а й неминуче, навіть коли ти не можеш собі уявити, як саме наступного року виглядатимеш. І так само з іншими дітьми — все це звичайна річ. Але Отіс виглядав так, наче два-три роки тому вже досяг того рівня, якого ти досягнеш лише через рік, і відтоді рухався назад. Він усе ще говорив. — Тим-то я й думав отоді, що нема краще, як бути поліцаєм. Тільки така думка в мене скоро проходила. Бо це дуже обмежене.

— Чим обмежене? — запитав Нед.

— Пивом, яблуками й арахісом, — пояснив Отіс. — А хто схоче марнувати час на пиво, яблука й арахіс? — Він повторив: — А хай тобі трясця! — ще раз і ще. — Ну й віслюків тут у місті!

— Віслюків? — перепитав Нед. — Аякже, вони теж мають віслюків. Хіба тут, у Мемфісі, не треба мулів так само, як і деінде?

— Віслюків грабовитих, — пояснив Отіс. — Котрі з грішми. З гаманами. Оце як подумаю, скільки часу змарнував я там, в Арканзасі, поки розповіли мені про Мемфіс. Отой зуб. Скільки він коштує, як ти гадаєш? Коли б вона так прийшла до банку, виклала зуба їм на прилавок і сказала: «Розміняйте його мені на гроші»?

— Еге ж, — мовив Нед. — Пам’ятаю, там у Джефферсоні теж був один такий хлопчина, що лише й марив грішми. Знаєш, де він тепер?

— Тут, у Мемфісі, коли хоч трошки в нього варить, — відказав Отіс.

— Ні, він так далеко не дійшов. Найдалі він зміг