Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Таранда відзначився знову вже гологузим. Посперечався з Притулою, що він за декілька перескоків за один розгін перестрибне всі вогнища. Дехто з десятинців підтримали Притулу, який обіцяв віддати Омелькові ніж, на який той зазіхав, якщо перестрибне, а якщо ні — Притула відрахує йому десять разів шмагонути лозою по голому задові. Омелько, майже не задумуючись, погодився, занадто вже уподобав того ножа, що як його не кинь, а він лезом устрягає так глибоко в дерево, що Титикало ледве витягував його назад. Хлопці притихли, коли Омелько щось міряв та метикував, і от він побіг, висвічуючи дупою, й почав перестрибувати вогнища. Лишилося останнє, та боса нога послизнулась і він каменем упав побіля самого вогнища, тицьнувшись пикою в жар. Швидко підхопився, а товариші, миттєво підскочивши, схопили його під руки й відвели вбік. Голота сплюнув під ноги і, вилаявшись, мовив:

— От тобі й маєш, Омельку… Голову ще не вигоїв, тепер пику будеш… Гукніть Чачета, нехай займеться скакуном!

Товариші допомогли натягти Таранді одяг, та й усі вже одяглися у висохлий одяг. Чачет оглянув «скакуна» Омелька і, давши запотиличника, гукнув до гурту:

— Ану, підбурювачі, хутко глинки копніть на схилі. Чистеньку беріть, нижню!

Притула швидко приніс вологу глину і сів, співчутливо дивлячись, як Чачет робить глиняні кавалки та обліплює все обличчя Омелька.

— Ти витівник, от і сиди, міняй кавалки, доки й не поснете, а на ніч також нехай залишаться, гірше не буде! — напутив Маркела знавець Ніл та й пішов спочивати до свого гурту.

Уранці крізь мереживо хмаринок виглянуло сонечко, і Санько повів свій гурт далі. Омелько Таранда їхав неподалік Голоти з Титикалом, шукаючи нагоди стати в пригоді своєму десятнику. Титикало поблажливо посміхався до Омелька: мовляв, десятник довго зла не тримає, трапиться нагода — виправдаєшся.

До вечора дісталися до повноводної річки Стрипи, і Санько, порадившись зі Шкілем і Титикалом, вирішив сьогодні переправлятися на другий берег. Під час переправи знову почав дріботіти дощ і вже не закінчувався. Розіслані врізнобіч козаки знайшли прибережні луки з копицями сіна, і незабаром весь Саньків гурт спав, зарившись у пахуче сіно. Козацькі коні стояли купою під дощем, притулившись один до одного боками, а вартові, повкладавши своїх чотириногих, гріли спини об їхні гарячі тулуби.

Задовго до сходу сонця Санька розтормошили дозорці і повели до високого дуба, що царствено вивищувався над навколишніми деревами. На ньому вже сидів дозорець, і вони обоє почали видиратися аж на верховіття. Опинившись понад кронами переліску, Санько побачив на заході в декілька рядів безліч ланцюгів з багать.

— Оце й маєш, вони до нас ближче аніж за півмилі. Хутчіш додолу… — чомусь шепнув дозорцю Голота і поліз донизу.

Швидко відправили вістових та почали шукати надійний прихисток, від якого можна здійснювати піші вилазки в бік ворожого війська. На чолі козацького загону залишився Шкіль, а Голота з Титикалом і Тарандою подалися відшукувати надійне місце схованки. Сонце уже на чверть піднялося над небокраєм, коли вони, попрямувавши від Стрипи якоюсь луговиною, опинилися на днищі глибокої балки. Закінчувалася вона прямовисною кручею, з якої навесні, ймовірно, стікав водоспад.

З гущавини терну та колючих заростей грушок тягнуло сирістю та здохлятиною.

— Фу, тхне… Пане десятнику, там щось здохло, мо’, знайдемо щось придатніше? — озвався Омелько.

— Може, і знайшли б, так часу вже обмаль, а хто за ляхами поглядатиме? — зле вирвалося у десятника.

Титикало, поглянувши на Омелька, дорікнув йому:

— Оце тут ти і виправляйся після вчорашнього. Пильнуй, ми гаятись не будемо!

Таранда залишився пильнувати місце схованки, а побратими повернулися до свого загону. До обідньої пори облаштували схованку. Багато клопоту було з конов’язю, та місце для коней обладнали краще, аніж для себе. Піддашшя вкрили метр затовшки віттям та різнотрав’ям, а побіля них призначили фуражників, які годуватимуть та поїтимуть коней.

Надходила ніч, треба було вирушати за «язиком», і Голота, взявши перевірених вояків, повів їх до ворожого табору. Невдовзі Санько почув тисячоголосий людський гомін. Видершись на дерево, він побачив неподалік велетенські кола ляського табору. На мить його охопив якийсь жах. Поляки поводилися так, ніби й не на війну привів їх король. Долинали співи, веселі голоси бенкетарів і навіть жіночий сміх. Санько зліз додолу і, замислившись, мовив до своїх:

— Щось мені не до вподоби все це. Ми майже в їхньому таборі, та жодного роз’їзду не стріли!

Помовчав і, оглянувши всіх, продовжив:

— Що робити будемо? А не хитрість це незбагненна?

Усі мовчали, навіть Таранда з Титикалом сиділи, мовчки опустивши голови донизу. Санько, не дочекавшись якоїсь поради, махнув рукою і заявив:

— Ми втрьох ліземо попереду, а ви — сажнів за сто за нами. Заглянемо до них та дещо, можливо, і винюхаємо.

Таранду послали попереду, а коли той хотів щось заперечити, Ілько штурхонув його ліктем під бік та прошепотів:

— Лізь, менше коників викидатимеш!

Та Омелько плазував всього на декілька сажнів попереду, і що ближче було до ляського табору, то невпевненіше почував себе Голота. Незабаром їх поглинуло різноголосся людських голосів, звуків музики на різний лад, кінське іржання, ревіння худоби. Омелян зупинився, і всі троє застигли за сотню сажнів від наметів та вогнищ побіля