Софі Періно - Дочка Медічі

яка не змогла ані врятувати його, ані тримати в обіймах після смерті. Я не можу відвести погляд від цих рук. Ми ідемо далі, але я знову й знову обертаюсь, аби подивитися на матір із сином. Зусилля стримувати сльози завдає мені фізичного болю. У грудях палає. Живіт судомить. Я поглядаю на Генрієтту, але вона дивиться вперед.

Які ж ми чудовиська.

Я уникаю дивитися на дорогу — зосереджую погляд на потилиці короля, на безхмарному небі, на чому завгодно, крім мертвих; не дивлюсь я і на величезний церемоніальний хрест, який несе один зі священиків. Бог не з нами. У цьому я впевнена.

Генріх під’їжджає до Генрієтти.

— Нам треба було раніше подумати про сморід і кинути більше трупів у річку. Завтра запах буде нестерпним.

Анжу, який іде переді мною, сміється й озирається через плече.

— Мені достеменно відомо, що біля Мосту мельників стільки трупів, що в річці вже немає місця. По цих трупах можна перейти на інший берег і навіть не замочити ноги. Але не бійтеся, Гізе, ми доручимо солдатам прибрати те, що залишать злодії та засмучені родичі. Лише уявіть, як приємно пахнутиме Париж цієї осені, коли стане прохолодніше, і значно менше єретиків псуватимуть повітря.

Герцог усміхається. Я ніколи не думала, що Генріх опуститься до рівня мого брата. Їхня поведінка завжди відрізнялася: на відміну від Анжу, Генріх виявляв найкращі якості. Те ж саме можна сказати про їхнє протистояння. Але зараз вони чудово порозумілися й навіть жартують разом. І з чого? Зі смертей невинних.

— Гадаєте, вам удасться позбутися вашого власного смороду? — я розмовляю тихо; мені бракує подиху підвищити голос, а якщо я раптом зірвусь на крик, мені забракне самовладання зупинитися.— Жодні парфуми не врятують вас від запаху смерті, брате. Цей запах супроводжуватиме вас, доки ви самі не помрете.

— І це каже та, що вийшла заміж за чоловіка, від якого тхне собаками й часником,— відповідає Анжу.

Генріх фиркає.

Я розвертаюсь до нього, наскільки це дозволяє моя подруга, яка іде між нами.

— Що таке часник у порівнянні зі смородом могили? — я змушую себе подивитися йому в очі, прагнучи, аби він відвернувся першим.— Якби моральний занепад мав такий самий запах, як і тіло, що розпадається, усі трималися б якнайдалі від вас, пане. Саме тому я щиро вдячна, що запах мого коня перебиває ваш сморід.

Він опускає очі, але перед цим я помічаю спалах болю в його погляді. Ніколи не уявила б, що здатна завдати Генріху болю й не розділити його разом із ним.

Я відчуваю полегшення, діставшись кладовища. Тут, принаймні, мертві лежать під землею. Мене охоплює дивне бажання зістрибнути з коня й побігти заховатися серед скелетів у склепі. Але що станеться зі мною, якщо мене визнають божевільною? Я не хочу бути жертвою моєї матері та моїх братів, і я не віддам їм короля Наваррського.

Старий кущ росте довкола могили, такої давньої, що ім’я небіжчика на плиті змите дощами. Розквітла одна-єдина гілка. Мушу визнати, що білий цвіт на тлі висохлої деревини виглядає дивовижно. Життя на тлі суцільної смерті. Ми спішуємось, і священики проходять уперед, промовляючи молитви. Король і мати йдуть слідом. Я маю нагоду трохи перепочити, тож я притискаюсь до мого коня, не відпускаючи поводи. Генрієтта підходить до мене.

— Марго, навіщо ви сперечалися з герцогом Анжуйським і герцогом де Гізом? Що штовхнуло вас на це? — попри шепіт, засудження мого вчинку очевидне.

— Горе і почуття провини — хвороби, які не торкнулися майже нікого з придворних у нашому кортежі.

Узявши мене під руку, Генрієтта змушує мене обійти коня і стати подалі від людей.

— Хіба ви втратили близьку людину, яку маєте оплакувати? Ви не відчували особливої симпатії до підданих вашого чоловіка, ваше знайомство з ними було таким швидкоплинним, що ви навіть не запам’ятали їхні імена.

— Але вони були моїми гостями. Навіть якщо я не маю підстав оплакувати їх, я вважаю огидним, що моє весілля стало причиною їхньої загибелі.

— Ви можете думати що завгодно. Чи варто висловлювати ці думки — ось у чому питання,— страх на обличчі моєї подруги передається й мені.— Яким чином такі думки та дії допоможуть вам? — запитує вона.— Нерозумно переходити на бік тих, хто зазнав поразки у війні, тим паче якщо вони мертві. Смерть не має друзів.

— Між нами був мир.

— Так, і незабаром мир знову запанує. Хто здатен повстати проти її величності? Що б там ви не думали про вчорашні події, померло ціле покоління лідерів гугенотів. Тіло адмірала протягли вулицями міста.

Я відштовхую її руку.

— Ви розповідаєте про це так, наче йдеться про якісь дрібниці. Ви сиділи за одним столом із Коліньї і полювали разом із ним! Лише тиждень тому він усюди супроводжував нас, він був королівським радником, одним із найвпливовіших дворян.

— Надто впливовим.

— Надто впливовим для Лотаринзького дому.

— І для дому Валуа теж,— Генрієтта приглушує голос до ледве чутного шипіння.— Ви подумали про це, коли накинулися на Гіза? Він не єдиний, хто бажав смерті Коліньї, і не єдиний, хто був причетним до першого замаху на його життя.

— Довкола нас чимало винних,— розгнівано шепочу я у відповідь.

— Ось чому будь-які звинувачення безглузді й небезпечні. Ми приїхали сюди святкувати. Зробіть вигляд, що усміхаєтесь. Принаймні з політичних міркувань. Убивати жінок і дітей у ліжку — неприпустимо, але радійте, що цю брудну роботу взяли на себе звичайні люди, а не знать. Так, Генріх убив адмірала й тим самим помстився за свого батька. Вам не здається, що це вчинок людини честі?