Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

навіть у віршованих міркуваннях ви часто виступаєте, наче мулла, який звик виголошувати проповіді. Ви навіть вживаєте слова, не завжди зрозумілі простим казахам. І я подумав, чи є в цьому потреба? Звісно, інколи це буває корисно: наприклад, коли ведеш суперечку з муллою, як це було ось сьогодні. А втім, чи варто затьмарювати суть своїх творів, відмовлятися від зрозумілої всьому казахському народові мови заради кількох мулл і святенників?

Абай посміхнувся і відповів:

— Ти ж сам кажеш: щоб викривати нечестиві думки і негідні вчинки мулл, я мушу говорити їхньою мовою! Інакше слова мої не прозвучать для них переконливо.

— Так, але чи є рація вам засмічувати свою прекрасну мову заради жалюгідної купки хальфе і мулл? — не здавався Абіш.

— Ти говориш необдумано, Абіш! — відповів Абай.— Хай їх мало, але вони мають великий вплив на народ і завдають йому багато лиха. Ти сам переконався в цьому. Хто вбив Сармоллу? Хто переслідує Макен? Нам здається іноді, що місто — це тільки джерело світла, знань, освіти, що тут не може бути неуцтва. Але то величезна помилка: саме в містах і звили собі кубла ішани, імами, хазрети, хальфе і настоятелі мечетей та медресе. В містах багато шкіл, але й мечетей не менше. Мешканці міста нагадують мені часом в’язня, руки і йоги якого закуто в кайдани неуцтва…

— Хоч як це дивно,— вів далі Абай,— але міські мешканці зазнають більшої шкоди від темних служителів віри, аніж жителі степів. Фанатичні заклики, підступні задуми, темні, криваві наклепи народжуються в стінах медресе і мечетей і звідси отруйним дурманом ширяться серед віруючих. Саме в містах люди охоплені релігійним фанатизмом, і на цьому грунті там відбувається найжахливіше…

Абай заговорив про те, гцо його особливо хвилювало.

— Поборники ісламу прагнуть кожного віруючого мусульманина перетворити на сліпе знаряддя для здійснення своїх темних намірів. Живучи в Росії, мулли виховують казахський народ ворогом своєї вітчизни. Ненависть до невірних гяурів прищеплюють наставники, які сидять у Казані, Криму, в священній Бухарі, в Самарканді і халіфських святилищах Каїра, Мекки, Медіни, у султанському Стамбулі, в Туреччині, де ще панує тиранія часів «Тисячі і однієї ночі». Іноді я одержую звідти листи, газети, проповіді; всі вони мають одну мету — тримати нас і наших нащадків у темряві й неуцтві, а російський народ, серед якого ми живемо, вони зображують, як огидне страховище. «Цурайтеся росіян, вони вороги нашої релігії. Не довіряйте їм, будьте їм ворогами!» — ось до чого зводяться зараз проповіді ісламу!

Абіш з подивом дивився на батька, який вперше так різко висловлював свої заповітні думи. Глибока зморшка перетнула широкий лоб Абая.

— Ти розумієш, чого хочуть вони від мене, чого домагаються? — спитав Абай і сам відповів: — Вони хочуть, щоб я, виходець з темного аулу, забув, що я став освіченою людиною. Вони хочуть, щоб я знехтував той промінь світла, який освітив мені в темному степу стежку до російської книжки, відкрив мені очі. Коли послухати тих, хто надсилає мені послання від імені ісламу, то я мушу перетворитися на сучасного дервіша, на нового Суфі-Аллаяра, мушу принизити самого себе, спалити свої твори. Схиливши голову перед «Закликом ісламської ради», я мушу проклясти навіть тебе, людину, виховану російською школою! Бачиш, що чекає на мене, коли я скорюсь їхній волі! Вони хочуть згубним впливом ісламу отруїти всіх казахів і використати для цієї мети мене як своє знаряддя. Вони хочуть тримати в путах неуцтва і наше, і всі майбутні покоління казахського народу. Ти кажеш, що це лише жалюгідна купка. Так, їх справді мало, але якого величезного лиха завдають вони!

Продовжуючи розмірковувати вголос, Абай нагадав синові, що не тільки ішани, мулли і хальфе одурманюють народ. Їм ретельно допомагають у цьому і багаті торговці, подібні до Сейсеке і Корабая, і степові старійшини, як ото Уразбай, всі ці безпросвітні невігласи, які ні разу в житті не розкрили жодної книги.

— Темні сили бояться, щоб казахи не зійшли з шляху темряви, вони ведуть свою гидку роботу, роблячи зло майбутнім поколінням і затримуючи розвиток свого народу.

Запальна батькова промова розв’язала вузол багатьох сумнівів, що бентежили Абіша. Ще дуже молодий, він, проте, уже встиг побачити білий світ. Два роки тому, коли в нього виявилася серйозна хвороба — туберкульоз залоз, після чого в нього лишився шрам на шиї,— його відправили лікуватися на південь, спочатку в Крим, потім на Кавказ, де він прожив кілька місяців, а минулої осені, виїхавши, за призначенням, до Туркестанського військового округу, він довго пробув у дорозі. Всі ці поїздки, численні зустрічі з людьми не пройшли безслідно для допитливого розуму Абіша, і він часто розповідав батькові про свої спостереження над життям кримських татар, кавказьких горців і туркестанців.

Тепер під впливом розмови з батьком перед ним знову постали ці спогади, і вони наче підтверджували щойно висловлені Абаєм думки: подорожуючи в тих краях, він спостерігав там таке саме дике неуцтво і релігійне бузувірство, про яке говорив батько; народ, що сповідує мусульманство, також перебував там у жахливій темряві; ішани і хазрети так само віднаджують віруючих від російських шкіл, роблять їх ворогами російської культури, прищеплюють ненависть до російського народу…

Коли Абіш вчився у військовому училищі, він заприятелював з молодим юнкером, допитливим казанським татарином Гізатуллою, який багато розповідав йому про свою батьківщину. З великим жалем говорив юнак про те, що імами і хазрети звели глухий мур між татарським народом і російським. Мечеть, медресе, ісламський фанатизм майже зовсім закрили татарам шлях до освіти. Мулли цураються нової, прогресивної російської культури, вони бояться, що вона заважатиме їм обплутувати тонким павутинням брехні серця мусульман…

Про все це і розповів зараз Абіш батькові. До пізньої ночі тривала їхня задушевна розмова…

Абаю було тяжко розлучатися з сином, який виїздив надовго. Хто знає, чи доведеться ще зустрітись! І батько, і син дуже дорожили тими небагатьма днями, які їм залишилися. За місяці спільного життя в Семипалатинську вони пліч-о-пліч пройшли шлях небезпечної і важкої боротьби з темними силами. Це було нове в їхніх стосунках, і одного разу, закінчуючи тривалу бесіду з сином, Абай сказав:

— Абіш, рідний мій! У нас з тобою не тільки спільні думки і мрії, цього року ми виявились із тобою соратниками у спільній боротьбі, і те, що я взнав тебе як борця,— для мене велика радість.

Абішеве бліде обличчя порожевіло: він догадувався, що батько задоволений ним, але вперше почув про це з його уст…

Дуже хороше було Абішу вдвох з батьком, проте не можна було не приділити