Симона Вілар - Лазарит

class="p1">Повисла незручна пауза. Ніхто не наважувався прямо звинуватити короля Франції у зраді святій справі, але й ніхто не замірявся наполягати, не знаючи, що насправді в нього на думці і як це може позначитися на подальшому розвитку подій.

Річард відкинувся на спинку крісла, обличчя його спаленіло, могутні руки стиснули бильця, та йому таки вдалося стриматися.

– Заспівай нам, Блонделю! – звелів він менестрелеві.

Той ударив по струнах і затягнув пісню, що її виконували хрестоносці, славлячи відважного Річарда Левове Серце, який привів їх до перемоги в Акрі:

Річарда славив увесь ратний стан!

Воїни мовили: цей в християн —

Очільник найкращий!

І мирного часу він, і в бою

Господа волю сповня – не свою!..

Філіп уважно слухав, і його обличчя поступово змінювалося – наче він їв не солодку абрикосу, а підгнилу цитрину.

Як же всі вони тепер захоплюються Річардом! А ще ж зовсім недавно табір хрестоносців готовий був збунтуватися, коли Річард звелів викинути звідти всіх торговців, хвойд і примусив будувати облогову техніку й копати землю не лише простих латників, а й опоясаних лицарів. До Філіпа тоді потягнулися обурені скаржники, що проклинали нахабне самоуправство Плантагенета. Утім, від його грошей вони не відмовлялися й охоче їх брали, а Річард пильно стежив, щоб наймані ним люди відпрацьовували своє жалування як зі зброєю в руках, так і з киркою. А потім усе налагодилося: у таборі було встановлено порядок, а з ним прийшла й віра у святість їхньої справи. Воїни Христа тепер частіше молилися, а не скаржилися на відсутність шльондр та торговців опіумом. Коли ж Акра впала, цю перемогу приписали наполегливості й рішучості Річарда. Немов не Філіп вів своїх воїнів на штурм і не його Праща Господня зруйнувала Прокляту вежу!

Безперечно, хрестовий похід був їхньою спільною справою. Але хоча Річард і вважався васалом короля Франції, саме його, Плантагенета, людський поголос іменував очільником хрестоносного воїнства. Тому й складалися славоспіви, як той, що його зараз виконує Блондель…

Річард сяяв усмішкою, коли запальний мотив примушував усіх присутніх підспівувати менестрелеві. Блондель, закінчивши відклав лютню, а герцог Бургундський, незважаючи на свого сюзерена, почав бурхливо аплодувати.

Король Англії схилився до Філіпа:

– То що, кузене, чи готові ви воювати зі мною проти Саладіна, щоб трубадури оспівували й ваше ім’я? Я буду щасливий розділити з вами воїнську славу!

– Бачить Бог, мене втомлюють ці войовничі солдатські співанки. Я волів би почути щось ніжніше, мелодійніше та більш піднесене. Здається, я угледів там прекрасну співунку мадам Джоанну де Рінель? – він примружився, роздивляючись мовчазну темноволосу даму, напівсховану за розлогим листям пальми.

Річард зробив Джоанні знак.

– Підійдіть до нас, люба кузино, – мовив він. – Філіп правий: ми занадто довго були позбавлені щастя чути ваш чудовий голос. Потіште ж нас!

Джоанна ступила кілька кроків і зупинилася перед королями, не кажучи ні слова. Блондель простягнув був їй лютню, але, зрозумівши, що дама не збирається прийняти з його рук інструмент, знітився.

Зате в короля Філіпа з появою Джоанни відразу піднявся настрій.

– Рідкісне щастя: бачити разом стількох красунь, з-поміж яких просто неможливо вибрати найкращу. І все ж сьогодні я хотів би бути лицарем Джоанни де Рінель. Кажуть, ваш чоловік покинув вас, мадам? Та чи варто за ним шкодувати, адже вчинити так міг хіба що безумець! Зате тепер у вас є я!

Несподівано Філіп притягнув Джоанну і вмостив собі на коліна. Півонія занервувала та спробувала впіймати погляд Річарда. Але той супився й мовчав. І так само стежив за Філіпом та Джоанною маршал тамплієрів Вільям де Шампер.

– Чи згодні ви подарувати мені лише один цілунок, прекрасна дамо? – король Франції усміхався, дедалі міцніше стискаючи жінку в обіймах.

– Не варто вам мене цілувати, ваша величносте. Навряд чи це піде на користь вашому здоров’ю і вашій вроді.

Згадка про зміни, яких зазнала його зовнішність, зачепила Філіпа.

– Непоступлива, як і всі Плантагенети… – процідив він крізь зуби. – Пригадую, колись ви ставилися до мене значно прихильніше!

– Помиляєтеся, королю. А тепер вам тим паче слід триматися від мене якнайдалі. Деякі хвороби бувають заразними.

Філіп зблід, усмішка його застигла. Він більше не втримував жінку, і вона встала з його колін та поспіхом покинула залу. Річард засмучено мовчав, та й усі інші зніяковіли.

Лише Блондель спробував перервати болісну мовчанку жартом:

– А знаєте, яку цікаву історію розповідають в Акрі? Іде пустинею прочанин, а назустріч йому величезний лев. Прочанин заблагав: «Господи, навій цьому левові істинно християнські думки!» І Бог змилостивився, бо лев негайно уклякнув і прогарчав: «Господи, благослови поживу мою!»

Почулися обережні смішки, але від колишньої невимушеності не залишилося й згадки. Нарешті Філіп підвівся та оголосив, що почуває себе втомлено й кепсько, тож присутні почали розкланюватися.

Трохи згодом Річард Левове Серце відвів у бік Вільяма де Шампера й попросив його поговорити із сестрою. Вона неймовірно змінилася, і її зухвалість часом виходить за всі межі, на неї багато хто нарікає.

– Якщо йдеться про різку відповідь леді Джоанни королю Франції, то я хотів би знати, сір: чи не бажаєте ви, щоб моя сестра заохочувала його залицяння? – понуро кинув Вільям.

Річард з-під лоба глянув на тамплієра.

– Думаю, лише служба в ордені заважає вам зрозуміти, що дотримання куртуазних звичок – ознака пристойно вихованої дами. Щодо Джоанни, то вона таки справді була коханкою короля Філіпа. Тоді, у Франції, мені вдалось зам’яти цю справу, і її честь лишилася незаплямованою. Не дозволив би я скривдити свою родичку й тепер. Але її зухвальство та грубі слова можуть остаточно розлютити Капетінга, і якщо він покине Палестину й забере із собою французьке військо… Примхи однієї дами не варті того, щоб ставити на межу провалу план кампанії з відвоювання Гробу Господнього!

Прямодушному й суворому в питаннях честі маршалові нелегко було погодитися з цими словами короля. Але із сестрою і справді давно слід було відверто поговорити, адже йому вже не раз казали про її дивну поведінку. Невже вона в якийсь спосіб таки довідалася, що доносили йому з Антіохії про її чоловіка Обрі де Рінеля? Зі свого боку Вільям зробив усе, щоб історія, яка знеславлює чоловіка його сестри, не набула розголосу, але що ж насправді коїться із Джоанною?

Насамперед маршал наказав своїм людям простежити за нею. Те, що йому доповіли, дивувало: слуги леді Джоанни скаржилися, що після хвороби на Кіпрі господиня стала відлюдкуватою та уникає їх, воліючи в усьому давати собі раду сама без сторонньої допомоги. Коли ж камеристка Ґодіт спробувала щиро