Ю. Несбе - Леопард

іншим, гострим та сильним запахом. Мабуть, це від халата, бо зараз вона зауважила, що рукава у цьому витонченому шовковому вбранні були для нього закороткі і воно було зовсім не нове. Тільки коли він спробував вивільнитися з її обіймів, дівчина збагнула, що вчепилася в нього щосили, й миттю відпустила його.

— Люба, ти плачеш? — засміявся він, провівши пальцем по її щоці.

— Невже? — засміялася вона, витерла очі, сподіваючись, що макіяж не потік.

— Маю для тебе сюрприз, — мовив він, беручи її за руку. — Ходімо.

— Але ж… — озирнулася вона, але металева валізка вже зникла.

Вони зійшли сходами, пройшли крізь якісь двері й опинилися у просторій світлій спальні. Довгі невагомі штори колихалися од вітру, що дмухав крізь двері на терасу.

— Ти спав? — спитала вона, кивнувши на незастелене ліжко під балдахіном.

— Ні, — усміхнувся він. — Сідай сюди. І заплющ очі.

— Але…

— Роби, що кажу, Лене.

Їй здалося, що голос у нього трохи роздратований, тож поквапилась підкоритися.

— Незабаром принесуть шампанське, й тоді я у тебе дещо спитаю. Але спочатку я хочу розповісти тобі одну історію. Готова?

— Так, — відповіла вона. Вона знала. Вона знала, що ось нарешті й настала та мить, на яку вона так довго чекала. І яку пам’ятатиме все життя.

— Історія, яку я розповім, про мене. Річ у тім, що, гадаю, перш ніж відповісти на моє питання, ти маєш дещо про мене дізнатись.

— Добре, — мовила вона. Їй здалося, що бульбашки шампанського вже ринули по її венах, тож їй довелося перебороти себе, щоб не засміятися.

— Я казав тобі, що ріс із дідом і що мої батьки померли. Але я не розповідав, що прожив з ними до п’ятнадцяти років.

— Я знала! — бовкнула вона і широко розплющила очі.

Тоні повів бровою.

«Яка витончена форма, ох, яка ж неймовірно красива брова», — подумала вона.

— Я завжди знала, що ти приховуєш якусь таємницю, Тоні, — засміялася вона. — Але я теж маю таємницю. Я хочу, щоб ми все одне про одного знали, геть усе!

Тоні криво посміхнувся:

— Дай мені продовжити й не перебивай, люба Лене. Моя мати була глибоко віруючою. Вона зустріла мого майбутнього батька у молитовному домі. Його щойно випустили з в’язниці, де він сидів за убивство через ревнощі. У в’язниці він пізнав Ісуса. Для матері це була ніби біблійна притча: розкаяний грішник, якому вона могла б допомогти віднайти спокій та вічне життя, водночас спокутувавши власні гріхи. Саме так вона пояснювала мені, чому взяла шлюб з тією паскудою.

— Що?..

— Цить! Мій батько покутував скоєне убивство, вважаючи гріхом усе, що не прославляло Господа. Мені не дозволяли робити нічого такого, що робила решта дітей. Якщо я суперечив йому, мене шмагали ременем. Він мав звичку провокувати мене, твердив, що Сонце обертається навколо Землі й що так сказано у Біблії. А якщо я сперечався, він мене лупцював. Якось, — мені було дванадцять років, — я зайшов у нужник у дворі разом із матір’ю. Так у нас повелося. Коли ми вийшли, він ударив мене гострою лопатою, бо вважав це за гріх, вважав мене вже занадто дорослим, щоб ходити у вбиральню разом із матір’ю. Він лишив цей карб на мені на все життя.

Лене ковтнула слину, а Тоні, піднявши понівечений артритом середній палець, провів ним по рубцю на грудях. Лене тільки зараз зауважила, що середнього пальця у нього немає.

— Тоні, а що трап…

— Цить! Коли батько відлупцював мене востаннє, мені було п’ятнадцять. Він лупцював мене безперервно протягом двадцяти трьох хвилин. Тисячу триста дев’яносто дві секунди. Я лічив. Він шмагав і шмагав мене, методично, немов машина. Бив і бив, лютуючи чимраз дужче, бо я не плакав. Зупинився, тільки коли знесилилась рука. Триста сорок вісім ударів. Тієї ночі я дочекався, поки він даватиме хропака, прослизнув у батьківську кімнату й крапнув йому в око кислотою. Він кричав і кричав, поки я, тримаючи його, сичав йому на вухо, що коли він ще хоч раз мене скривдить, я його уб’ю. І я відчув, як він укляк в моїх руках. Тієї миті я збагнув, що тепер він знає, що я став сильнішим за нього. Знає, що у мені це теж є.

— Що є, Тоні?

— Він. Убивця.

Серце Лене зупинилось. Це неправда! Неможливо, щоб це була правда! Він же тоді казав їй, що то не він убивав, що поліція помилилася.

— Після того дня ми вистежували один одного, як звірі. І мати знала, що або він, або я. Якось вона прийшла до мене й розповіла, що батько був у Єйлу й придбав нові набої для гвинтівки. Що я маю тікати й що вона про все домовилася з дідусем. Дід був удівцем і мешкав біля Люсерена. Він знав, що має сховати мене, бо батько приїде за мною. Тож я поїхав. А мати влаштувала так, щоб усі вважали, що я загинув під лавиною. Батько уникав людей, зв’язуючись із зовнішнім світом через матір. Він гадав, що мати оголосила мене у розшук, але насправді вона розповіла про свій вчинок лише одній людині. Вони з помічником ленсмана Роєм Стілле… дуже добре знали одне з одного. Стілле стало розуму втямити, що поліція не спромоглася б захистити мене від батька й навпаки, тому він і допоміг мені замести сліди. Мені було добре з дідом. До тієї днини, коли повідомили, що мама зникла у горах.

Лене простягла руку:

— Бідолашний, бідолашний Тоні…

— Кому я сказав: заплющ очі!

Вона сіпнулася, ніби її вдарили, й знову заплющила очі.

— Дід сказав, що мені не можна їхати на поминки. Бо ніхто не повинен знати, що я вижив. Повернувшись, він переповів мені поминальну промову пастора. Три рядки. Три рядки про найгарнішу й найсильнішу жінку на світі. Останніми словами були: «Карен легко крокувала по землі». А решта — лише про Ісуса і покуту. Три рядки та покута за гріхи, яких вона ніколи не скоювала. — Тепер Лене розчула, як тяжко дихає Тоні. — «Легко крокувала»! Триклятий пастор просто з кафедри у церкві сказав, що вона не лишила по собі слідів. Зникла так само легко, як і жила. І перейшов до наступного уривка з Біблії. Дідусь розповів усе, як є, і знаєш що? Це був найважливіший день у моєму житті. Розумієш?

— Е-е-е… Ні, Тоні…

— Я знав, що він теж там був, ця наволоч, її убивця. Тож я заприсягнувся, що помщуся. Я йому покажу. Я їм усім покажу. Саме того дня я вирішив, що нізащо не