Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

могла вона заснути? Скарлет забула, що вона сама, народивши Вейда, теж відразу поринула в сон. У неї все повилітало з пам’яті. В голові у неї стояла порожнеча, і в світі навколо теж, і ніякого життя не було перед цим нескінченним днем, як і не буде опісля, а тільки важезна гаряча ніч, тільки її власне надсадне дихання з грудей, тільки піт, що холодними цівочками спливає з-під пахв до поясу, зі стегон до колін — липучий, глеюватий, остудливий.

Вона відчула, як віддих її, гучний і розмірений, переходить у судомне схлипування, але очі залишалися сухі й пекучі, немов їм уже ніколи не зронити ані сльозинки. Поволі й натужно вона нахилилась і задерла свої важкі спідниці до самих стегон. Їй було водночас і тепло, й холоднувато, і липко від поту, а тіло приємно студив повів свіжого нічного повітря. Туманно промайнула думка: а що сказала б тітонька Туп, якби побачила, як вона розвалилася на веранді, задерши спідниці аж до панталонів? Але їй було начхати — і на це, і на все інше. Час зупинився. Може, вечір тільки-но запав, а може, вже й північ. Вона не знала, та й не хотіла знати.

Почулась хода згори, і у Скарлет промайнула думка: «А чорт би її побрав, цю Пріссі!» Потім ураз очі заплющились, і щось таке наче сон злягло на неї. А за якусь незмірну хвилю вона виринула з чорного забуття і раптом усвідомила, що поруч стоїть Пріссі й самовдоволено просторікує.

— А добре ми впорались, міс Скарлет. Навіть у моєї ма не вийшло б так справно!

Скарлет дивилась на неї з темряви, надто втомлена, щоб вишпетити її, чи насварити, чи дорікнути за численні провини — за те, що вона хизувалася вмінням, якого насправді не мала, що показала себе боягузкою, страшною незграбою і взагалі недотепою в скрутну мить, за те, що довго шукала ножиці, що розлила на постіль воду з миски, що випустила з рук немовля. А тепер вона стоїть і похваляється своєю вправністю.

І янкі ще хочуть звільнити негрів! Ото матимуть собі радість!

Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг. Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати — бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,— порівнялися з будинком, вона озвалася до них:

— Стривайте, будь ласка!

Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.

— Ви відступаєте? Покидаєте нас?

Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:

— Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.

— То ви... то армія відходить таки справді?

— Так, пані. Розумієте, янкі підступають.

Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. «Янкі підступають! Янкі підступають!» — ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!

— Янкі підступають! — вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.— Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони...

— Та цить ти! — Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.

І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.

І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.

Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:

— Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі «Атланта»?

— Знаю, мем, але...

— Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!

Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?

— Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!

— Я боюся! А що, як кап’тана Батлера нема в готелі?

— То розпитаєш, де він. Невже й на це в тебе не стане глузду? Якщо його нема в готелі, заглянеш до бару на Декейтера, там спитаєш. Сходи до будинку Кралі Вотлінг. Пошукай, де він може бути. Невже ти, дурепо, не тямиш, що як не поквапишся і не знайдеш його, нас усіх загребуть янкі?

— Міс Скарлет, ма в’язи мені скрутить, коли я заглядатиму в бар та в дім цієї Вотлінг.

Скарлет порвалася на ноги.

— А якщо ти не підеш, я сама тобі скручу в’язи. Хіба ти не можеш з вулиці його покликати? Або спитати в кого, чи він там? Біжи вже!

Пріссі все ще огиналася, тупцюючи на місці й кривляючись. Тоді Скарлет удруге її штурхонула, і то так, що вона мало не скотилася зі сходів.

— Або зараз же гайда, або я продам тебе геть на Південь, і ти повік не побачиш ні матері, ні будь-кого з рідні, а будеш працювати на плантації. Швидше!

— Боже м’стивий, міс Скарлет!..

Але під натиском господині їй не лишалося вибору, і вона ступила зі східців на землю. Коли стукнула хвіртка, Скарлет гукнула навздогін Пріссі:

— Та хутчій же, розтелепо!

Чути було, як залопотіли ноги малої, коли вона майнула підстрибом, а далі всі звуки поглинула пухка земля.

Розділ XXIII

Спровадивши Пріссі, Скарлет утомлено пройшла до