Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

колись про одну свою приятельку, в якої перейми тривали цілі дві доби і яка так і померла, не розродившись. А що, коли й у Мелані це два дні триватиме? Вона ж така тендітна! І двох днів таких мук не витримає. Вона помре, якщо пологи надто затягнуться. І як вона, Скарлет, тоді дивитиметься в очі Ешлі, якщо він ще живий, і як скаже йому, що Мелані померла, хоч вона обіцяла подбати про неї?

Спершу, коли наставали особливо сильні болі, Мелані хапала Скарлет за руку й стискала так міцно, аж суглоби тріщали. За яку годину руки у Скарлет так набрякли й побагровіли, що вона вже ледве могла ворухнути ними. Врешті вежа зв’язала два довгі рушники, двома іншими кінцями прикріпила їх до бильця ліжка в ногах, а вузол дала в руки Мелані. Та вчепилася в нього, як потопаючий за рятувальний круг — то тягла його щосили, то попускала, то шарпала. І весь час із полудня кричала, немов звірина, що конає у пастці. Вряди-годи вона випускала рушника з рук, безрадно потирала долоні й підводила на Скарлет розширені страждально очі.

— Кажи мені що-небудь. Будь ласка, що-небудь,— шепотіла вона, і Скарлет починала теревенити хтозна-що, аж поки Мелані знов хапалася за вузол з рушників і знов корчилася на ліжку.

Напівтемна кімната топилася в жароті, стогонах і дзижчанні мух, і час волікся такою повільною ходою, що Скарлет уже майже й забула, чи був коли ранок. Їй здавалося, наче вона усе своє життя сидить у цій паркій затемненій і задушній кімнаті. Щоразу, як скрикувала Мелані, їй теж хотілося кричати, і вона до болю прикушувала губи, щоб не зірватись на істеричний вереск.

Раз вона почула, як Вейд навшпиньках піднявся нагору, пристав за дверима й захлипав:

— Вейд голодний!

Скарлет хотіла вийти до нього, але Мелані прошепотіла:

— Не залишай мене. Будь ласка. Без тебе я не витримаю.

Отож Скарлет послала вниз Пріссі, щоб розігріла рештки мамалиги від сніданку й нагодувала Вейда. Що ж до неї самої, то їй здавалося, що відсьогодні вона вже ніколи не зможе й кусника в рот узяти.

Годинник на поличці каміна зупинився, і Скарлет не уявляла, котра година, але коли задуха в кімнаті почала спадати, а сонячні промінці, які пробивалися крізь шпарини, притьмяніли, вона підняла штори. І тоді, на свій подив, побачила, що пора вже передвечірня, і багряна куля сонця зависає низько над обрієм. А вона ж боялася, що ця полуденна спекота довіку не мине!

Скарлет страшенно кортіло дізнатись, що діється в місті. Чи вже всі війська вийшли? Чи вступили до міста янкі? І невже конфедерати здадуть місто без бою? Потім з болем у серці вона подумала, як мало залишилося конфедератів і як багато солдатів у Шермана, та ще й добре вгодованих. Шерман! Ім’я цієї людини наганяло на неї такий страх, що куди там тому нечистому! Але тепер було не до роздумів, бо Мелані раз у раз просила то пити, то покласти холодного рушника на чоло, то віялом над нею помахати, то відігнати мух з обличчя.

Коли смеркло, і Пріссі, чорною марою снуючи по кімнаті, засвітила лампу, Мелані почала слабнути. І стала гукати Ешлі, знов і знов, наче в маренні, аж урешті розпачлива монотонність цих покликів так розлютила Скарлет, що вона ладна була заткнути рота Мелані подушкою. Може ж, лікар кінець кінцем таки прийде? Коли б уже швидше! Знову надія ожила у Скарлет і вона, обернувшись до Пріссі, наказала притьмом збігати до будинку Мідів подивитись, чи є там доктор Мід або його дружина.

— А коли його нема, спитай у місіс Мід чи в куховарки, що треба робити. І попроси когось прийти.

Пріссі прискоком збігла сходами і прудко чкурнула вулицею — Скарлет навіть здивувалася, звідки така жвавість у цього ледачкуватого дівчиська. Довгенько вона десь там ходила, а коли вернулася, то так, як і пішла — сама-одна.

— Лікаря не було вдома ціліський день. Може, він пішов з солдатами. А місте’ Філ упокоївся, міс Скарлет.

— Помер?

— Атож,— відповіла Пріссі, пишаючись принесеною новиною.— Талбот, їхній кучер, сказав мені. Його поранило...

— Але тебе я не задля цього посилала.

— А міс’ Мід я й не бачила. Куховарка каже, міс’ Мід обмиває його й обряджає, аби поховати, заки нема янкі. І ще вона каже, що як дуже допікатиме біль, тра покласти ножа під ліжко міс Меллі, і ніж розітне біль навпіл.

Ще мить, і Скарлет за таку помічну інформацію дала б їй знов ляпаса, аж це Мелані широко розплющила очі й прошепотіла:

— Дорогенька... Що, янкі підступають?

— Ні,— рішуче відповіла Скарлет.— Це Пріссі вигадує.

— Атож, мем, це я вигадую,— поквапилася підтвердити Пріссі.

— Вони таки підступають,— прошепотіла Мелані, не піддавшись на їхню оману і ховаючи лице у подушку. Голос її тепер був майже не чутний.

— Бідне моє дитя. Бідне дитя.— І перегодом: — Ой Скарлет, нізащо не лишайся тут. Забирай з собою Вейда й виїзди куди-небудь.

Саме так Скарлет і думала, але почувши ці думки, висловлені вголос, скипіла від сорому, наче її потайне боягузтво проступило у неї на обличчі.

— Не патякай казна-чого. Я зовсім не боюся. І ти знаєш, що я тебе не покину.

— Ні до чого це. Однак я помру.— І з уст Мелані знову зірвався стогін.

*

Повільно й навпомацки, немов стара бабця, Скарлет спустилася темними сходами, тримаючись за поруччя, щоб не впасти. Ноги в неї здерев’яніли й підгиналися з утоми та напруги, тіло бив дрібний дрож від холодного липучого поту. Насилу добулася вона до веранди й сіла на горішню сходинку. Спершись спиною на стовпець, вона тремтячого рукою розщібнула кілька гудзиків ліфа на грудях. Ніч тонула в теплій погожій темряві, і Скарлет напівлежачи втупилася просто себе, як знеможена буйволиця.

Було вже по всьому. Мелані не померла, і крихітне немовлятко чоловічої статі, що попискувало, мов кошеня, дістало свою першу купіль з рук Пріссі. А Мелані заснула. Як вона могла спати після цих страшних зойків і нездарної допомоги, від якої їй було більше мук, аніж користі? І як вона взагалі не померла? Щодо себе, то Скарлет була певна, що не вижила 6, маючи таку поміч. А от Мелані, коли все скінчилося, навіть змогла прошепотіти — правда, Скарлет довелося нахилитись до самих її уст, щоб розчути,— «Дякую». І після цього заснула. Як