Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

— Капітане...

— Ні, вислухай, будь ласка. Коли я сидів там, переконаний, що

маю перед смертю лише пів години гри на підкручених

автоматах пачінко... коли це сталось, я усвідомив, про що

найбільше шкодую. Розумієш? Я побачив перед собою все, що

волів би зробити, але так і не наважився. Тепер, знаючи це, не

можу просто забути. Я не можу вдавати, що цього нема.

— Капітане, — повторила Наомі, й погрозливі нотки в її голосі

зазвучали виразніше.

«Ох, дурило ти безталанне, ліпше б мовчав», — подумав

Міллер.

— Я кохаю тебе, Наомі.

Пауза тривала не довше за удар серця.

— Ні, капітане. Не кохаєш.

— Кохаю. Я знаю, про що ти думаєш. Тобі здається, що я

пережив надзвичайно травматичну подію й тепер хочу відчути

себе живим, відчути близькість до інших людей... почасти, можливо, так і є. Але повір, я знаю, що відчуваю. Коли я був там, то знав, що найбільше в житті хочу знову побачити тебе.

— Капітане, скільки ми служили разом?

— Що? Не пригадаю точно...

— Приблизно.

— Вісім з половиною рейсів, тобто майже п’ять років... —

Міллер почув збентеження у голосі Голдена.

— Так. За цей час скільки підлеглих побували у твоєму ліжку?

— Це настільки важливо?

— Трохи так.

— Ну, небагато.

— Кільканадцять?

— Ні, — певності в Голденовому голосі не було.

— Добре, хай буде десять.

— Гаразд, але це інше. Я не прагну ще одного корабельного

романчику, аби згаяти час у рейсі. Відколи...

Жінка, напевно, підняла руку, чи торкнулася Голдена, чи

просто промовисто на нього подивилася. Зробила щось таке, подумав Міллер, аби зупинити потік слів.

— А знаєш, капітане, коли я на тебе запала?

Смуток — ось про що були ті нотки в її голосі. Смуток.

Розчарування. Жаль.

— Коли... коли ти?..

— Можу точно назвати день. Сьомий тиждень твого першого

рейсу. Я все ще лютувала, що якийсь зарозумілий землянин

вигулькнув із-за екліптики і захопив моє місце старпома. Від

самого початку ти мене бісив. Надто солоденький, надто

красунчик, надто зручно влаштувався у моєму кріслі. Але згодом

ми зібралися пограти в покер у машинній залі. Я, ти, пара

механіків із Місяця і Камала Траск. Пам’ятаєш Траск?

— Зв’язковиця. Та, в якої...

— Фігура, як холодильник? Обличчя, наче в цуценяти

бульдога?

— Пам’ятаю.

— Вона втріскалася у тебе безнадійно. Увесь рейс плакала

ночами в подушку. І прийшла тоді не тому, що любила покер.

Прос то хотіла побути поруч, подихати одним повітрям з тобою.

Усі це знали. Навіть ти. І того вечора я дивилася на вас двох, і ти

не дав їй жодного натяку. Не дав їй причини думати, ніби в неї є

на тебе бодай найменший шанс. Але разом з тим ставився до неї

з повагою. І тоді я вперше подумала, що з тебе вийде

пристойний старпом. І що непогано було б виявитися тією

дівчиною в твоєму ліжку до кінця рейсу.

— Через Траск?

— Через неї, капітане. І через твою гарненьку дупу. Але що

хочу сказати: ми літали разом більше чотирьох років. І будь-якої

миті я готова була піти за тобою. Варто було лише покликати.

— Я не знав... — голос Голдена лунав трохи здушено.

— А ти й не запитував. Ти завжди поглядав кудись-інде. І мені

здається, якщо вже відверто, що поясанські жінки тебе просто не

приваблюють. І так було, поки «Кент» не... Поки нас не

залишилося п’ятеро. Я ловила на собі твої погляди. Чудово

знала, що вони означають, бо чотири роки спостерігала, як ти

стріляєш ними в інших. І твоя увага дісталася мені тільки тоді, коли я залишилася останньою жінкою на борту. Мені цього

недостатньо.

— Я не знаю...

— Отож-бо, капітане. Не знаєш. Про те й кажу. Я бачила, як ти

зваблюєш, і знаю твій рецепт. Ти фіксуєшся на жінці, захоплюєшся нею. Тоді переконуєш себе, що між вами двома

наявний якийсь суперособливий зв’язок — і вона за цей час уже