Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Побачила глибоку криваву рану на його грудях. Сорочка була розірвана на клапті якоюсь моторошною силою. З боків звисало чорне лахміття — все, що залишилось від пальта. Внизу постать тоншала, блідшала і врешті щезала.  

Я бачила його худе, спотворене болем обличчя, темні очі. в яких застиг відчай. Та навіть тепер він усміхався мені — сумно й ніжно, й від цієї усмішки ставало страшно.  

У мене потемніло в очах. Я відчула, що непритомнію. Проте я швидко опанувала себе й пішла йому назустріч, широко розкинувши руки. Цієї миті закривавлена голова несподівано озирнулась, ніби помітила щось за своєю спиною, в проході, і я побачила, що це не голова, а порожня маска, всередині якої клубочаться темні згустки.  

Він знов обернувся до мене:  

Я мушу йти, Люсі Не забувай мене.  

Спереду його обличчя здавалося бездоганним. Я бачила на ньому всі ямки, всі зморшки, навіть знайому родимку на шиї. Волосся, щелепи, іудзики на роздертій сорочці — все було на місці. А збоку і ззаду... Ні. це була не голова, а радше вичищена всередині шкаралупа — порожня, як маска з пап’є- маше.  

— Зачекай, Локвуде... Я не розумію. Твоя голова...  

— Мені пора.  

Постать знов озирнулась, ніби її насторожило щось позаду неї. Так. я не помилилась. То була порожня шкаралупа. По краях маски хилитались тоненькі чорні волокна, як у розтріпаного килимка. А за ними, всередині шкаралупи, я помітила ніби сітку, безладно сплетену з малесеньких джгутиків. Ця сітка нагадувала величезне сіре павутиння, укладене на дні рельєфної мембрани. Я бачила Локвудове обличчя навиворіт — випуклі вилиці, носову западину...  

А на місці очей і рота видніли порожні чорні отвори.  

Постать знов обернулась до мене. Вуста сумно всміхнулись, очі глянули з мудрим співчуттям:  

— Люсі...  

Ці волокна... Я відразу пригадала огидну тварюку, що рачкує.  

Тепер мені все було зрозуміло. Я відсахнулась, переповнившись водночас невимовним полегшенням і огидою:  

— Я знаю, хто ти такий! Ти — не він!  

— Я той, ким я став.  

— Ти Двійник! Самозванець? Ти живишся моїми думками!  

Каністра! Де ж моя каністра? Нічогісінько не розбереш у цій темряві!  

— Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти.  

— Ні! Ні, я не вірю тобі!  

— Не все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...  

На блідому обличчі з’явилася усмішка. Воно дивилося на мене з ласкою й любов’ю...  

А потім його розітнуло вістря рапіри.  

Від голови, від волосся, посередині носа, через рот. через підборіддя і далі крізь груди. Усе відбулось миттєво. Тіло, мов надута повітрям торбина, нітрохи не пручалось.  

Локвудові голова й тіло розвалились навпіл, по різні боки від блискучого срібного клинка. З порожньої маски в повітрі заклубочились чорні згустки, схожі на краплі темного соку, що впали в чисту воду. Постать розпалась на окремі волокна плазми, які закрутились і швидко випарувались.  

На тім самім місці, де щойно зникла примарна постать, стояв Локвуд із закривавленим обличчям, розкуйовдженим волоссям, у розірваному пальті, з відкинутою назад, щоб зберегти рівновагу, рукою й затиснутою в другій руці рапірою.  

На його грудях не було ніякої рани. І його сорочка — біла, хоч і забруднена, — була цілісінька й навіть застебнута до другого згори ґудзика.  

— Агов. Люсі! —усміхнувся він мені.  

Я не відповіла, бо саме репетувала на весь голос.  

Трохи пізніше ми з ним сиділи вдвох на камені в кутку зали.