Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Щоб відшукати цей камінь, Локвудові довелося відкинути кілька черепів убік. Щоб не трапилось ніяких несподіванок. він посипав купу кісток сіллю й залізними стружками. На підлозі яскраво палали дві свічки з його пояса. У нього знайшовся навіть пакуночок жуйки... Усе було спокійно й затишно.  

— З тобою справді все гаразд? — уже, напевно, вдесяте спитав він.  

— Мабуть, так... Не знаю, — відповіла я, оглядаючи свої коліна. Локвуд міцно, по-дружньому стиснув мені руку. У нього самого була подряпина на щоці й припухла губа, та загалом усе було добре. Принаймні краще, ніжу блідої тварюки, з якою я тут нещодавно розмовляла.  

Знаєш, нарешті сказав він. — Нам пора вибиратися щси нагору^Джордок напевно, вже місця собі не знаходить.  

Джордж. Із ним усе гаразд? А з усіма іншими?  

— Усе гаразд. Із Джорджем.  

— А... з Голлі?  

— Теж усе гаразд. Хіба що трохи вдарилась... Як і всі ми. Вони пішли шукати лікарів для Бобі Вернона. А Кіпс намагається вийти на зв’язок із Барнсом. Я залишив Джорджа за старшого. а сам поліз до цієї діри шукати тебе.  

— Ти не повинен був цього робити, — заперечила я. — Ти не можеш так ризикувати своїм життям!  

— Облиш, — відповів Локвуд. —Ти ж знаєш, я ладен померти за тебе, — він захихотів і додав: — Бог мені свідок, я не раз був до цього близький. Тож полізти рятувати тебе до якогось провалля —дурниця... Еге, ти ж уся тремтиш! Надягни моє пальто. Ну-бо, я наказую!  

Я не сперечалась. Я справді змерзла. А пальто було нівроку тепле.  

— Знаєш, я не пам’ятаю, як потрапила сюди, — байдужим тоном промовила я. — Мабуть, добряче вдарилась головою, коли впала. Досі ще ледве мозком ворушу.  

Я подумала про кістяки та мою спробу заговорити з ними. А потім — про примарного хлопця-Двійника.  

Локвуд кивнув:  

— Я не дивуюсь. Усе відбулося надзвичайно швидко. Після того, як тебе затягло до тієї діри, Полтергейст хутко вгамувався. Так, ніби ти була центром його тяжіння, Люсі. Ти зникла, й вітер негайно вщух, неначе його заморозило. Було лише чути, як по всьому будинку падають на підлогу речі. Мені пощастило, коли Полтергейст несподівано зник, я саме летів у повітрі, однак тієї миті опинився не над підлогою вестибюля, а над ескалаторами, тож падати виявилось не так уже й високо. Я приземлився десь на середину ескалатора і звідти просто з’їхав униз. Полежав трохи на спині, спостерігаючи, як над усім вестибюлем ширяють штучні листки з того скульптурного дерева... Наче сніжинки, тільки не білі, а червоні. Дуже гарне видовище. От якби його побачив пан Ейкмер... Боюся, що зараз його універсальний магазин став не такий привабливий, як раніше.  

Я потерла очі:  

— Бідолашний магазин...  

— Нічого. Зате подумай, яку рекламу ми йому зробили! — провадив Локвуд, почухавши перенісся. — Якщо він цього не зрозуміє, то нехай забирається геть із бізнесу. Проте що нам до того? Одне я знаю напевно: їм будь-що доведеться щось робити з тією дірою посеред вестибюлю. Діра глибока, земля на її стінках сиплеться. Я добре помучився, поки спустився туди цілим. А коли нарешті дістався до дна, то провалився крізь шар битого каменю і впав до старої в’язничної камери. Знайшов там на підлозі твою свічку і зрозумів, що ти жива. Вирушив шукати тебе, заблукав, та врешті опинився біля проходу, до половини затопленого водою. І вирішив, що   туди ти в    будь-якому разі не підеш.  

— Звичайно, не піду.  

—Але цей прохід надав мені цінну інформацію, бо перш ніж відшукати тебе, мені довелось пройти довгим прямим тунелем. частина якого була підтоплена й пахла річковим мулом. Я можу заприсягтись. що чув. як у його дальньому кінці хлюпоче Темза. Щоправда, мене не дивує, що тут є інший вихід... Може, спробуймо вийти саме ним, нам принаймні не доведеться дряпатись угору з ями?  

Я дивилась униз, на старанно виметену підлогу.  

— Гадаю, тут   повинен    бути вихід. — тихо сказала я. — Локвуде. цей привид, якого ти бачив біля мене...  

— Еге ж... То що це була