Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Мої ноги підкосились. Я впала на коліна. Клацнула об підлогу каністра, яку я досі тримала в руці.  

— О. ні, — прошепотіла я. —Локвуде... Ні...  

— Не сумуй, —    лагідно, спокійно відповів голос.  

Я затулила обличчя долонями, щоб не бачити цього.  

— Ти не винна...   — провадив голос.  

Але ж це було не так. І я це знала. Я стиснула кулаки, впившись нігтями собі в долоні. Далі почула химерне, моторошне виття, схоже на відчайдушний крик пораненої тварини, й тільки тоді зрозуміла, що це кричу я сама.  

Думок у моїй голові не було. Тільки образи. Я бачила, як він кидає мені срібну сітку, і як вона летить через горище між щупальцями ектоплазми. Як він стрибає, щоб відгородити мене від жінки в чорній сукні, що стоїть біля вікна. Як ми біжимо вдвох уздовж карнавальних платформ, ухиляючись від ворожих пострілів. І ще один його стрибок — на сходах у будинку панни Вінтерґарден, який врятував мені життя.  

Знову    врятував мені життя...  

А ще я пригадала фотографію, яку знайшла в кімнаті його сестри, — жвавого, трохи розмитого на знімку малого хлопчини.  

Я погойдувалась туди-сюди, й сльози текли крізь мої долоні. Я почувалась розчавленою, зім’ятою. Це неправильно! Цього не може бути! Не   повинно    бути!  

— Люсі... — я    опустила руки. Я не бачила його постаті через сльози в очах. Проте слухати я цілком могла, а знайомий голос лунав чітко й спокійно, як завжди. —   Я прийшов не для того, щоб завдати тобі болю. Я прийшов попрощатися    з   тобою.  

Я відчайдушно хитнула головою:  

— Ні! Скажи мені, гцо з тобою сталося!  

— Я впав. Я помер. Хіба цього замало?  

— О, Боже... Ти намагався врятувати мене...  

— Так   і мало врешті статись. —    провадила постать. — У   душі ти завжди це знала. Мені не могло щастити вічно. Ллє я радий. Люсі. що зробив це. Не дорікай собі Я радиш що ти залишилась жива. Жива... —    сухо додав голос. —   Відбулась лише подряпинами...  

— Благаю! — заволала я. —Я ладна на все, аби цього не сталось...  

— Я   знаю. —    я здогадалася, що він знову сумно всміхнувся мені з пітьми. —   Знаю. Але... —    постать ніби позадкувала. —   Щось я тут загаявся...  

— Ні! Я мушу побачити тебе! — наполягала я. — Будь ласка! Вийди з темряви!  

— Не можу. Це надто вразить тебе...  

— Будь ласка! Покажись мені!  

— Що ж. гаразд...  

Яскраво-блакитне полум’я огорнуло постать. Прозоре, мов рідке скло, воно піднялось аж до стелі. І тоді я побачила