Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Я так і думав. Не видко було. Відчув, що схоже на те.

— Схоже, у людей діла іншого нема — ті’ки про це й теревенять,— сказав дядько Джон.— Вони й охоронців понаставляли, і вимагають лінчувати того вбивцю — коли зловлять.

Том подивився в широко розплющені очі дітей. Діти вряди-годи кліпали. Це було так, наче вони боялися бодай коротку мить опинитися в темряві. Том промовив:

— Ну гаразд... той чоловік таке зробив, але ж він зробив те після того, як вони вбили Кейсі.

Батько урвав його:

— Усе не так тепер балакають. Кажуть: він перший зробив.

Томові ввірвався подих:

— Ах-х!

— Вони всі ті’ки те й роблять, що інших на нас нацьковують. Ось що я чув. Усіх отих барабанщиків[38], усіх сторожів. Кажуть, що хочуть того чоловіка розшукати.

— А вони То на лице знають? — спитав Том.

— Ну, не те щоб... але я чував: думають, що То поранено. Вони гадають... у нього...

Том смикнув рукою і повільно торкнувся роздертої щоки. Мати закричала:

— Не так було, як вони балакають!

— Заспокойтеся, ма’,— попросив Том.— Їм то байдуже. Що барабанщики не патякатимуть проти нас — праві будуть вони.

Мати невідривно вдивлялася крізь тьмяне світло в Томове обличчя, особливо стежачи за його губами.

— Ти обіцяв,— промовила вона.

— Ма’, мені... тому чоловікові, мабуть, ліпше піти. Якщо... той чоловік щось не так зробив, мо’, він вирішив би: «О’кей. Ось я, вішайте мене. Я кривду вчинив, повинен покару прийняти». Але ж він ніч о’ такого не зробив. Це так, ніби він забив смердючку.

Руті втрутилася в розмову:

— Ма’, ми з Вінфілдом усе знаємо. Нащо він про «того чоловіка» нам балакає.

Том гмикнув:

— Ну, той чоловік не хоче на шибениці висіти, бо знову так учинив би. А ще не хоче він на сім’ю свою біду накликати. Ма’... я повинен іти.

Мати прикрила рот долонею і кахикнула, щоб прочистити горло.

— Не можна тобі,— сказала вона.— Не зможеш ти ніде сховатися. Не зможеш нікому вірити. А нам ти можеш вірити. Ми можемо тебе сховати, доглянемо, щоб рана загоїлася, годуватимемо, доки з обличчям стане все гаразд.

— Але, ма’...

Вона підвелася.

— Нікуди ти не підеш. Ми тебе заберемо. Еле, підведи вантажівку до дверей. Я вже все обміркувала. Ми покладемо на дно матрац, і тоді Том туди підлізе швиденько, а ми поставимо ще один матрац — боком складемо, так, що Том ніби у печері буде, а навколо — стіни. Зможе дихати в дірку, я подбаю. Не сперечайся. Ось як ми зробимо.

Батько пожалівся:

— Схоже, ні в кого тут більше права голосу нема. Вона просто з ланцюга зірвалася. Оговтаємось, усе владнається — от я її віддухопелю.

— Настане час — аякже,— пообіцяла мати.— Ну, швидше, Еле. Уже достатньо стемніло.

Ел вийшов до вантажівки. Він як слід поміркував, дав задній хід і під’їхав до самих східців.

— Покваптеся тепер,— сказала мати.— Кладіть матраци!

Батько і дядько Джон скинули матраци всередину.

— Ще один.

Вони кинули нагору другий матрац.

— Тепер... Томе, стрибай сюди і підлазь під матрац. Ну ж бо.

Том швидко заліз і стрибнув на дно вантажівки. Він розрівняв один матрац і накрився другим. Батько поставив горішній матрац хатинкою, загнувши ріжки так, що Том наче опинився в арці. У шпаринах між бортовими дошками було видно дорогу. Батько, Ел і дядько Джон швидко все повантажили, склали ковдри на вершині Томової «печери», поряд поставили відра, ззаду поклали третій матрац. Каструлі, сковорідки, змінний одяг — усе лежало просто неба, тому що ящики спалили на дрова. Уже майже скінчили вантажитися, коли до машини підійшов охоронець, тримаючи в зігнутій руці дробовик.

— Що тут відбувається? — спитав охоронець.

— Ми їдемо,— відповів батько.

— Нащо?

— Ну... нам роботу запропонували... добру роботу.

— Правда? І де ж це?

— Ну... біля Відпетча.

— Ану дайте глянути на вас.— Охоронець направив ліхтарик в обличчя батькові, дядькові Джону та Елу.— А чи не було з вами ще одного?

Ел спитав:

— Ви маєте на увазі того подорожнього, якого сюди ми підкинули? Такого низенького, блідого?

— Еге ж. Здається, таким він і був.

— Та ми просто його по дорозі підібрали. Він сьо’дні вранці пішов, коли платня зменшилась.

— Ану повтори, який він із себе?

— Низький. Лице бліде.

— А сьо’дні вранці він не в крові був, не в синцях?

— Не помітив,— відповів Ел.— А бензоколонка відчинена?

— Так, до восьмої.

— Сідайте,— крикнув Ел.— Якщо хочемо вранці у Відпетчі бути, тре’ квапитися. Сядете спереду, ма’?

— Ні, краще ззаду,— відповіла вона.— Чоловіче, і ти теж отут сідай. А спереду хай сядуть Ружа Шаронська, Ел і дядько Джон.

— Дайте-но мені квитанцію, татку,— попросив Ел.— Спробую заправитись у кредит, якщо вийде.

Охоронець дивився їм услід, поки вони їхали вулицею і повернули ліворуч, до бензоколонки.

— Налийте два,— сказав Ел.

— Ви недалеко їдете.

— Ні, недалеко. А можете решту дати грошима?

— Ну... думаю... взагалі-то не дозволено.

— Слухайте, містере,— заговорив Ел.— Ми добру роботу знайшли — нам ввечері запропонували, тре’ до ночі встигнути. Не встигнемо — пропало все. Ну будьте милосердні до ближнього.

— Ну, о’кей. Ви отут на квитанції розпишіться.

Ел вийшов з машини і обійшов «гудзон».

— Аякже,— сказав він. Відкрутив кришку радіатора і залив його водою.

— Два, сказали?

— Так, два.

— А куди їдете?

— На південь. Роботу знайшли.

— Ну? Робочих місць обмаль — постійної роботи.

— А в нас там приятель,— відповів Ел.— На всіх нас чека робота. Ну, бувайте.

Вантажівка розвернулася та погнала по вулиці, здіймаючи куряву. Тьмяні фари ковзнули по дорозі, права блимала через поганий контакт. При кожному поштовху складене на машину порожнє начиння — горщики з каструлями — подзенькувало, готове розбитися.

Ружа Шаронська тихо стогнала.

— Зле тобі? — спитав дядько Джон.

— Так! Мені погано — повсякчас. Ой... краще б мені відпочити в гарному місці. Краще б ми ніколи з дому не їхали. Конні б тоді не пішов, а я б удома лишалася. Він навчався б, улаштувався б кудись.

Ні Ел, ні дядько Джон не відповідали їй. Їх бентежила згадка про Конні.

На узбіччі біля пофарбованих у