Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

біг. Двері з грюкотом розчахнулись, аж відлетівши до стіни. У кімнату влетіла Руті.

— Ма’! — закричала вона.— Ма’! Вінфілда вивертає!

— Де він? Кажи!

Руті задихалася.

— Сполотнів увесь і повалився. Він сті’ки персиків за день з’їв. Просто повалився. Білий весь!

— Ходімо! — крикнула мати.— Руже Шаронська, придивися за кашею.

Вона кинулася за Руті. Неня тяжко бігла по вулиці за дівчинкою. У сутінках до матері наблизилося троє чоловіків, один з них — посередині — ніс Вінфілда на руках. Мати підбігла до них.

— Це мій,— крикнула вона.— Дайте ’го мені.

— Я віднесу його, мем.

— Ні, дайте ’го мені.— Вона перехопила хлопчика на руки, зібралася була йти додому, але тут схаменулася.— Ой, така вдячна вам,— подякувала вона чоловікам.

— Та просимо, мем. Малий зовсім слабий. Схоже, у нього глисти.

Мати поспішила додому, а Вінфілд мляво й розслаблено обвис у неї на руках. Мати віднесла сина до хатки, стала навколішки і вклала хлопчика на матрац.

— Скажи мені, що сталося? — запитала вона.

Він розплющив очі, важко помотав головою — і знову заплющив.

Руті озвалася:

— Я ж сказала вам, ма’. У нього весь день пронос був. Просто повсякчас бігав. Об’ївся — персиків сті’ки переїв.

Мати поторкала йому чоло.

— Жару нема. Але він весь білий, а худющий — обтягнуло всього.

До них наблизився Том і підсвітив ліхтарем.

— Знаю я,— сказав він.— Він виголоднів. Довели, сил не має. Дістаньте молока слоїк, хай п’є. Зробіть каші з молоком.

— Вінфілде,— покликала мати.— Скажи: як тобі?

— Паморочиться,— відповів Вінфілд,— просто як на каруселі паморочиться.

— Ви ще не бачили отакої бігунки,— поважно промовила Руті.

До хати зайшли батько, дядько Джон і Ел. Вони тримали оберемки підібраних ломак і хмизинок. Чоловіки поскидали свою ношу біля пічки.

— Що таке? — спитав батько.

— Вінфілду зле. Молока б йому.

— Христе Всемогутній! Та нам усім їсти тре’!

Мати спитала:

— Скі’ки в нас сьо’дні?

— Долар сорок два центи.

— Ну, піди до крамниці, візьми слоїчок молока для Вінфілда.

— Та чо’ це він слабує?

— Чо’, не знаю, але слабує. Тепер іди!

Батько, буркочучи, вийшов за двері.

— Кашу пильнуєш?

— Так.

Ружа Шаронська почала швидше мішати, щоб довести свою увагу.

Ел поскаржився:

— Господи Всемогутній, ма’! Оця каша — це все, що в нас буде після того, як ми дотемна прогарували?

— Еле... ти зна’ш, ми ж відкладаємо, аби поїхати. Усе, що є, відкладаємо на бензин. Ти зна’ш.

— Але... Господи Всемогутній, ма’! Тре’ ж м’ясо їсти, якщо працювать хочеш.

— Ану цить,— сказала вона.— У нас важливіше є, над чим голову ламати,— ліпше над тим поміркувати. Ти зна’ш, над чим.

Том запитав:

— Це про мене?

— Ми поговоримо, коли повечеряємо,— сказала мати.— Еле, у нас досить бензину, аби поїхати, так?

— Десь чверть бака,— відповів Ел.

— Ліпше б ви одразу сказали,— мовив Том.

— Потім. Зажди лише. Мішай кашу, ну, мішай. Ось дай-но кави зварю. Можете цукру додати собі до каші або до кави. Щось одне — те і те не вийде.

Батько повернувся, несучи бідон молока.

— Одинайцять центів,— з огидою повідомив батько.

— Давай!

Мати взяла бідон і відкрила. Густа цівка молока полилась у склянку, і мати передала стакан Томові:

— Дай Вінфілду.

Том опустився навколішки біля матраца.

— На, попий.

— Не можу. Я ще слабий. Облиште мене.

Том устав.

— Він поки що не може, ма’. Заждемо трохи.

Мати взяла склянку і поставила на підвіконня.

— Ніхто не чіпайте,— попередила вона.— Це Вінфілдові.

— Я й не куштувала молока,— похмуро промовила Ружа Шаронська.— Тре’ ж мені бодай крапельку.

— Знаю, але ж ти ще на ногах стоїш. А малюк зваливсь як підкошений. Як там каша — густа, добра?

— Так. Годі її мішати — уже загусла.

— Чудово, ходіть-но їсти. Тепер ось цукор. Усім по ложечці. Сипте в кашу або до кави.

— А мені більше до душі кашу посолити або поперчити,— сказав Том.

— Соли, як хоч’,— відповіла мати.— А перцю вже нема.

Ящики всі пішли на дрова. Щоб поїсти каші, родині довелося повсідатися на матрацах. Усі знов і знов зачерпували собі, доки казанок не спорожнів.

— Лишіть і Вінфілдові,— сказала мати.

Вінфілд підвівся й випив молока — і миттєво відчув звірячий голод. Хлопчик поставив казанок між ногами, вигріб рештки каші й дошкрябав крупинки зі стінок. Мати вилила недопите молоко в чашку і потайки піднесла в куток Ружі Шаронській. Потім розлила чорну гарячу каву по чашках і подала кожному в колі.

— А тепер ви розкажете, що сталося? — спитав Том.— Я хочу почути.

Батько стурбовано почав:

— А можна... ліпше Руті з Вінфілдом не чути. Чи не можуть вони вийти звідціля?

— Ні,— сказала мати.— Вони повинні діяти як дорослі, навіть якщо замалі ще. Їх уже не зміниш. Руті... ти і Вінфілде — нікому ані слова про те, що чули, інакше ви нас просто занапастите.

— Ми не скажемо,— пообіцяла Руті.— Ми вже великі.

— Гаразд, тільки мовчіть.

На долівці стояли чашки з кавою. Коротке й широке ліхтарне світло, наче підрізане крильце метелика, блимало і кидало тьмяно-жовті спалахи на стіни.

— Тепер кажіть,— мовив Том.

— Ну, кажи, чоловіче,— попросила мати.

Дядько Джон сьорбав каву. Батько почав:

— Ну, вони понизили платню, як ти й казав. Понаїхало сті’ки різних збирачів, голодних як вовки — збирати готові були й за окрайчик хліба. Рвеш персик — а вже хтось попереду лізе. Так увесь урожай мигцем обчухрають. Люди як бачать дерево необірване — бігом туди. Я навіть бійки бачив: один каже, що то його дерево, другий — що його, і збирати ладнається. А ці нові понаїхали здалеку — з Ель-Сентро[37]. Голоднющі до чортів. Увесь день гарували за кусень хліба. Я кажу контролеру: «Ми не можемо за два з половиною центи з ящика працювати»,— а той: «Ну й звільняйся тоді, замовкни. А оці люди можуть». Я кажу: «От наїдяться вони — і кинуть». А він: «Чорт, та ми всі персики позбираємо, доки вони наїдяться».

Батько замовк.

— Чортівня достеменна,— сказав дядько Джон.— Подейкують, сьо’дні ввечері ще двісті понаїдуть.

Том промовив:

— Так! А про інше як?

Батько мовчав якийсь час.

—