Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

білий колір воріт ранчо вантажівку зустрів сторож.

— Що, зовсім їдете?

— Так,— відповів Ел.— На північ їдемо. Влаштуємося там на роботу.

Сторож направив ліхтарик на вантажівку, освітив складений намет. Мати і батько дивилися з непроникно-кам’яними обличчями в спалаху ліхтарика.

— О’кей.

Сторож швидко розчахнув ворота. Вантажівка повернула ліворуч і виїхала на шосе 101 — велику магістраль «Північ-Південь».

— Зна’ш, куди ми їдемо? — спитав дядько Джон.

— Ні,— відповів Ел.— Просто їдемо, бо тут осточортіло.

— Мені до пологів уже трішечки,— загрозливо промовила Ружа Шаронська.— Підшукайте гарне місце, де б я родила.

Нічне повітря було холодне, навіть морозяно поколювало. Обабіч дороги з плодових дерев почало опадати листя. Мати сиділа на речах, спираючись спиною на борт вантажівки, а батько сидів навпроти, лицем до дружини.

Мати покликала:

— Усе гаразд, Томе?

Приглушений голос озвався:

— Тут досить тісно. Ми вже проїхали ранчо?

— Обережно,— сказала мати.— А то як зупинять.

Том відгорнув один з ріжків своєї печери. У півтемряві вантажівки грюкнули горнятка.

— Я швидко можу опустити ковдру,— сказав Том.— Та й не в радість мені, що я тут як у пастці.— Він перепочивав, опершись ліктем на подушку.— Богом присягаюся, холодніє, так?

— Хмариться,— відповів батько.— Кажуть, це на ранню зиму.

— Вивірки високо полізли, і трави сіменяться? — запитав Том.— Боже мій, про погоду сті’ки прикмет навигадували. Певен, і такий знайдеться, хто погоду передбачить за парою старих підштаників.

— Не знаю,— сказав батько.— Про мене — на зиму повертає. Тре’ тут довго жити, аби взнати напевно.

— Куди ж ми їдемо? — спитав Том.

— Не знаю. Ел ліворуч повернув. По-моєму, ми їдемо туди, ’відки приїхали.

— Ніяк не второпаю, що ліпше,— сказав Том.— Як ми головним шосе поїдемо — там копів більше буде. А з моєю пикою мене мигцем заметуть. Мо’, нам тре’ на іншу звернути.

— Постукай у стінку,— сказала мати.— Ел поверне.

Том постукав по передній панелі кулаком; вантажівка зупинилася на узбіччі дороги. Ел вийшов з машини і попрямував до задніх дверцят. Руті з Вінфілдом визирнули з-під ковдри.

— Що таке? — спитав Ел.

— Нам тре’ поміркувати,— відповіла мати,— як далі бути. Мо’, ліпше нам путівців держатися. Том так каже.

— Це через мою пику,— додав Том.— Мене ж упізнають. Будь-який коп замете.

— Ну, як ти такий розумний — то куди? Я думав, на північ. Ми ж з півдня їдемо.

— Так,— відповів Том — але путівцями їдь.

Ел спитав:

— Мо’, поспимо, переночуємо, а завтра поїдемо?

Мати швидко відповіла:

— Не пора ще. Давайте подалі від’їдемо.

— О’кей,— Ел повернувся за кермо і дав газ.

Руті з Вінфілдом знову накрилися з головою. Мати спитала:

— З Вінфілдом усе гаразд?

— Атож, усе гаразд,— відповіла Руті.— Він спить.

Мати притулилася спиною до борту вантажівки.

— Навіть смішно: почува’шся так, ніби на тебе полюють. Я просто скаженію.

— Кожен скаженіє,— відповів батько.— Кожен. Ти ж бачила, що сьо’дні коїлося — така заваруха. Люди міняються. В урядовому таборі, де ми жили, люди не лютували.

Ел повернув праворуч на дорогу, посилану рінню, і над землею метнулися жовті вогні. Фруктові дерева зникли, замість них пішов бавовник. Машина проїхала двадцять миль через бавовну, вихляючи й петляючи по стежках. Біля дороги була заросла чагарями затока, а в кінці — бетонний міст, і потім уздовж берега, за струмком — знову дорога. І тоді за струмком фари вихопили довгий ряд червоних товарних вагонів без коліс, і показався великий дорожній знак з оголошенням: «Потрібні збирачі бавовни». Ел пригальмував. Том визирнув у шпарини між бортами. Чверть милі крізь борт було ще видно вагони; Том знову постукав у стінку. Ел зупинився біля шляху і вийшов з машини.

— Ну, а тепер що?

— Вимикай мотор і сюди залазь,— відповів Том.

Ел сів у водійське крісло, завів мотор, від’їхав до кювета, вимкнув мотор і фари. Він переліз через задній відкидний борт.

— Усе,— мовив Ел.

Том переліз через посуд і став навколішки перед матір’ю.

— Слухайте,— сказав він.— Тут написано, що тре’ збирачі бавовни. Я об’яву бачив. І я все метикував, як би і з вами лишитись, і бід вам не накоїти. Мо’, з обличчям ліпше стане, але не зара’. Я бачив там вагони. Збирачі в них живуть. І, мо’, робота є. Як щодо того, аби знайти роботу і в такому вагоні оселитись?

— А ти? — запитала мати.

— Ну, ви ж бачили гущавину — густезні чагарі. Я б міг у кущах сховатися, подалі від очей. А вночі ви можете мені виносити поїсти. Я бачив там дренажну трубу, неподалік зовсім. Я й спати там міг би.

— Далебі,— сказав батько,— хтів би я до бавовни рук докласти! От що-що, а в цьому тямлю.

— У тих вагонах, гадаю, можна спинитися,— мовила мати.— Файні, сухі. Томе, як ти гада’ш: ті чагарі достатньо густі, щоб ти сховався?

— Аякже. Я дивився. Місця мені тре’ буде небагато, сховаюсь. А там і обличчя загоїться, тоді вийду.

— У тебе все’дно страшні шрами лишаться,— зауважила ма.

— Чорт! Та в кого шрамів нема.

— Одного разу я набрав чотириста фунтів,— сказав батько.— Звісно, тоді файно вродило, повно. Якщо збирачами станемо, то дещо заробимо.

— І м’яса хоч трохи буде,— додав Ел.— А що ми зара’ робитимемо?

— Залазь у машину, переночуємо у вантажівці до ранку,— сказав батько.— А вранці — на роботу. Мені навіть у пітьмі коробочки бавовни видко.

— А як бути з Томом? — спитала мати.

— Та не перейматеся, ма’. Візьму ковдру. Озирніться. Там, за нами,— файна дренажна труба. Можете приносити мені трохи хліба, чи бараболі, чи каші та просто там лишати. Я заберу.

— Добре!

— По-моєму, слушно,— сказав батько.

— Це слушно,— наполягав Том.— Скоро моє обличчя загоїться, і я виходитиму, теж збиратиму.

— Ну, домовилися,— сказала мати.— Але не висувайся. Щоб тебе ніхто не бачив.

Том підповз до краю вантажівки.

— Візьму лише цю ковдру. Ма’, як назад поїдете — виглядайте дренажну трубу.

— Бережи себе,— благала вона.— Бережи.

— Авжеж,— відповів Том.— Обов’язково берегтимуся.

Він переліз через борт і попрямував до берега.

— На добраніч,— сказав Том.

Мати проводжала очима його постать, яка злилася з ніччю і зникла в кущах біля струмка.

— Ісусе,