Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

у втечі, евакуації чи депортації — не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських та латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство — речі під багатьма оглядами пов’язані, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, не були політикою масового вбивства у тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост[774].

За межами Польщі рівень польського страждання недооцінюють. Навіть польські історики рідко згадують про радянських поляків, що померли від голоду в радянських Казахстані та Україні на початку 1930-х, або про радянських поляків, що загинули від куль у Великому терорі в кінці 1930-х років. Ніхто не завважує, що радянські поляки у 1930-х роках страждали більше, ніж будь-яка інша національна меншина в Європі. Рідко згадують той вражаючий факт, що радянський НКВД у 1940 році заарештував у окупованій східній Польщі більше людей, ніж у решті СССР. Під час бомбардування Варшави y 1939 році загинуло приблизно стільки ж поляків, як німців під час бомбардування Дрездену в 1945-у. Для поляків це бомбардування було лише початком однієї з найкривавіших окупацій усієї війни, за якої німці вбили мільйони польських громадян. Упродовж самого лише Варшавського повстання загинуло більше поляків, ніж японців у атомному бомбардуванні Гірошіми та Нагасакі. Живий у 1933 році варшавський поляк-неєврей, мав приблизно такі ж шанси дожити до 1945 року, як і живий у 1933 році німецький єврей. Під час війни убито майже стільки ж поляків-неєвреїв, що й загиблих у Аушвіці європейських євреїв. Зрештою, в Аушвіці загинуло більше поляків-неєвреїв, ніж євреїв будь-якої країни Європи, за лише двома винятками: Угорщини та самої Польщі.

Польський літературний критик Марія Яніон про вступ Польщі до Європейського Союзу сказала: «Європі — так, але нашими мертвими». Про цих мертвих важливо знати все, що ми лише можемо — зокрема, їхню кількість. Попри величезні втрати, Польща також є прикладом політики перебільшеної жертовності. Поляків вчать, що під час війни загинуло 6 мільйонів поляків та євреїв. Видається, що це число у грудні 1946 року створив видатний сталініст Якуб Берман — із внутрішньополітичною метою створити позірну рівновагу між польськими та єврейськими жертвами. Рахунок у 4,8 мільйонів, що його Берман заходився виправляти, є, мабуть, ближчим до правди. Звісно, це число теж титанічне. Можна припустити, що близько мільйона неєврейського цивільного населення Польщі загинуло від німців і ще близько 100 тисяч — від СРСР. Ще з мільйон поляків загинуло внаслідок поганого поводження і як воєнні втрати. Ці числа є жахливо високими. Доля поляків-неєвреїв була немислимо складною у порівнянні з людьми, що перебували під німецькою окупацією в західній Європі. Та навіть беручи це до уваги, єврей у Польщі гинув з імовірністю, приблизно уп’ятнадцятеро вищою, ніж поляк-неєврей[775].

За дванадцять років два режими навмисно вбили 14 мільйонів людей. Цей момент ми заледве почали розуміти, не те що опановувати. Повторюючи завищені числа, європейці випускають у свою культуру мільйони привидів — привидів людей, які ніколи не жили. На жаль, такі примари мають силу. Порівняльна мартирологія може з часом перетворитися на мартирологічний імперіалізм. У 1990-х роках війни за Югославію почалися частково через те, що серби вважали, що у Другій світовій війні загинуло значно більше їхніх співвітчизників, ніж це було насправді. На нашу спільну небезпеку, коли відступає історія, то числа спрямовуються догори, а пам’ять — досередини.

Чи можуть мертві справді комусь належати? Із понад 4 мільйонів польських громадян, що їх убили німці, близько 3 мільйонів були євреями. Кожного з цих 3 мільйонів євреїв рахують як польських громадян, якими вони були. Чимало з них ідентифікували себе з Польщею; дехто з тих, що загинули як євреї, навіть не вважав себе євреєм. Понад мільйон із цих євреїв також зараховують до числа радянських громадян, оскільки вони жили на тій половині Польщі, що її на початку війни анексував СРСР. Більшість із цього мільйона осіб жили на землях, що нині належать до незалежної України.

Єврейська дівчинка, що нашкрябала листа матері на стіні ковельської синагоги — до чиєї історії вона належить? Польської? Радянської? Ізраїльської? Української? Вона писала польською; інші євреї, що того дня опинилися в тій синагозі, писали їдишем. Що казати про матір Діни Пронічевої, єврейку, яка російською закликала доньку втікати з Бабиного Яру, що розташований у Києві, який нині є столицею незалежної України? Більшість євреїв у Ковелі та Києві, як і в багатьох інших місцевостях східної Європи, не були ані сіоністами, ані поляками, ані українцями, ані комуністами. Чи справді можна стверджувати, що вони загинули за Ізраїль, Польщу, Україну чи Радянський Союз? Вони були євреями, польськими або радянськими громадянами, їхні сусіди були українцями, або поляками, росіянами. Певною мірою — звісно, тією, що історії цих чотирьох країн взагалі існують окремо одна від однієї, — вони належать до історій чотирьох країн.

Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в струмені безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам’ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа — незводима. За всієї своєї складності, історія — єдине, що є у нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з’ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало.

Кожне свідчення смерті натякає на унікальне життя — але не може його замінити. Ми мусимо не лише спромогтися порахувати кількість смертей, а й порахуватися із кожною жертвою як із особистістю. Одне дуже велике число, яке витримує прискіпливіший погляд, надає Голокост із його 5,7 мільйона загиблих євреїв, із яких 5,4 мільйона вбили німці. Але це число, як і всі інші, ми мусимо сприймати не як 5,7 мільйона — усвідомити цю абстракцію під силу небагатьом із нас, — а як 5,7 мільйона помножених на один. Це означає не певний абстрактний образ єврея, що 5,7 мільйонів разів переживає певну абстрактну смерть. Це означає незліченних осіб у розквіті життя — яких, попри все, треба полічити: ідеться про Добцю Каган, і всіх, що були із нею, а також усіх окремих людських істот, що загинули як євреї у Ковелі, в Україні, на Сході, в Європі.

Культури пам’яті існують навколо круглих чисел, десяткових інтервалів;