Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

— Хто це тобі телефонував?

Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.

— Гаразд,—сказав він.— Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.

Мені полегшало тільки після того, як надійшов час готуватися до регати, і голова йому була вже забита чим іншим, а не моєю невдалою поїздкою в Менор.

Лише рік тому Джім став президентом Лонгуотерського клубу. Йому страшенно хотілося одержати перший приз, і ще за кілька місяців до змагань він мені скаржився, що в нього нема грошей на нову яхту. Я відразу ж зметикувала: Джім чекатиме, доки я куплю йому нового човна; авжеж, я підбадьорила його, рішуче підтримавши це бажання, бо вважала, що після всіх своїх знегод він заслужив на цю радість, не таку вже й велику. Отож я купила йому човна на виплат, і хоча Джім обізвав мене марнотратницею, я побачила, що це йому дуже приємно.

І справді, він з надзвичайною легкістю переміг у перших двох запливах, узявши собі досвідченого напарника. Але вранці того дня, як мав відбутися напівфінал змагання, Джім приголомшив мене своїм рішенням (він ще й досі не міг пробачити мені поїздки до Менора) взяти напарником не його, а — мене.

— Принаймні не сушитиму голови над тим, що затіває моя дружина.

Я відповіла, що для мене честь бути в його команді, коли він і справді вважає мене досить вправною.

Насправді ж, допомагати Джімові під час регати було для мене катуванням. Я боялася свого капітана більше, ніж зубного лікаря. Він був тоді страшенно збуджений і напружений, як струна; найменший промах чи зволікання з боку його «підручного» викликали в нього такий вибух зневаги до цих безруких мамул і роззяв, він так розпалявся, що мало не бризкав іскрами.

І все-таки, хоч допомагати йому в морі було мені дуже обтяжливо, я мала велику насолоду спостерігати його за роботою, якій він віддавався до кінця, чи то ставлячи вітрило чи спрямовуючи яхту за вітром. Над усе мені подобалась сміливість (чи, може, азарт гравця), коли він раптом зважився поставити на карту все відразу, бо Джім робив усе на відчай душі,—як ото того дня, коли ми несподівано помітили, що нашу нову яхту, таку надійну й прудку при дужому вітрі, легко перегнати під час незначного бризу.

У Лонгуотері, відразу ж за Ферріпортом, є довга вузька затока, оточена з трьох боків, окрім півдня, крутосхилами. Місцеві яхтсмени прозвали її «Бухтою сонного вугря»— почасти через видовжену форму, а почасти через те, що всі знали, як важко звідти вибратись у море,— надто вона звідусіль закрита.

І ось коли ми, обігнувши буй, пішли назад (а вітер тим часом майже вщух), Джім раптом помітив, що легкий подих вітерцю колише на березі стигле колосся, лишаючи на полі слід, схожий на жіночий черевичок. Він одразу ж зметикував, що незабаром цей вітерець добереться й до нас (якщо, звісно, не задихнеться у гарячій пшениці). Всі були здивовані, побачивши, що при всьому своєму досвіді Джім скерував човен у «Бухту сонного вугря» (хтось один із парому щось загукав до нас, і всі навколо нього зареготали, тицяючи на нас пальцями; мені навіть майнуло в думці, що ми знову станемо загальним посміховиськом, як у тій історії з луга); але всі здивувалися ще дужче, коли вітер в бухті пружно напнув наші вітрила, і за якихось дві-три хвилини ми фінішували перші.

Як він сяяв, здобувши цю перемогу! Досить було хоча б посидіти з ним в одній кімнаті, де його вітали члени клубу яхтсменів (вони так щільно оточили його, що я нічого не бачила, крім старої вовняної шапочки, в якій він був на яхті), аби відчути, який він зараз щасливий. Здавалося, в Джімових грудях палає власне сонце, що посилає невидимі промені й виробляє ту особливу енергію, яка змушує жителів південних країн танцювати на вулицях.

І ось коли я, хмільна від нашої блискучої перемоги і щаслива так, як тільки може бути жінка (щасливіша навіть за дитину, бо діти не можуть знати справжньої ціни щастя!) підходила до дому (я поверталася сама, без Джіма, він мав прибрати оснащення яхти, а мені треба було приготувати для Роберта чай), мене перестріла наша служниця, яка повідомила мені новину: у гостину до місіс Леттер приїхав лорд Німмо, і вона не знає, де йому постелити — в білій кімнаті чи в зеленій.

Крадькома глянувши у вікно вітальні, я побачила там Честера, який снував по кімнаті, очевидно, розбираючи папери; купка їх лежала на канапі, а ще одна купка — на чайному столику. Я звернула увагу на таку деталь: він познімав з каміна спортивні Джімові кубки й використав їх замість пресів, притиснувши ними стоси паперів.

Біля нього збуджено метушилася тітонька Леттер у теплому рожевому халаті. Шкутильгаючи, вона спиралась на ціпок у лівій руці та на милицю під правою пахвою. Тітонька вже зовсім згорбатіла, спина в неї вигнулася дугою, і вона витягала шию, наче той птах. Зі своєю викривленою спиною, тонкою і довгою шиєю, ходою підскоком вона нагадувала коли не грифа, то хижого крука, що роззявив дзьоба, цілячись на здобич.

121

Я відразу ж збагнула, що входити мені,— самій, без чоловіка,— до кімнати, де був Честер,— справа ризикована. І подумала: добре, що Джім переміг на сьогоднішніх перегонах, і тепер його надовго затримають у клубі охочі з ним випити (звісно, Джімовим коштом,—«ставити» мусить переможець) і поздоровити його.

Не вертаючи в дім, я пішла до готелю навпроти і, зателефонувавши звідти в Чорлок, спитала, чи знають вони, де Честер, і чи слід йому при такому стані здоров'я подорожувати без супроводу.

Дейзі,— здається, неабияк розважена цим усім,— відповіла, що Честер утік з дому чорним ходом, виїхавши з садиби у фургоні