Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

крамаря, і тепер там «страшенний переполох»— вони бояться, чи не дав він дьору з однією шльондрою, яка допомагала їм на кухні. Дейзі ще покликала Селлі, яка попросила мене не тривожити хворого, доки вони приїдуть; Бутем і вона зараз же вирушають, і вже послали по лікаря.

Я таки не заходила до Честера, аж поки за півгодини з Чорлока приїхали Селлі з Бутемом. Лише після того, як вони зайшли в дім, я, так і не опанувавши себе до кінця, відчинила двері до вітальні, де вони вже всі сиділи. Почала я з того, що перепросила Честера за свою відсутність, коли він приїхав; проте він ледве чи звернув на мене увагу. Перебираючи рукописи, він водночас пояснював тітоньці, як то важливо, щоб ліберали чітко визначили свою позицію,— коротше, почувався як удома.

Щоправда, й решта теж поводилася так, ніби нічого не сталося.

Селлі сказала:

— А ось і мама. Тато хоче проконсультуватися з тобою про деякі дати.

Я відповіла, що таки справді часто забувала датувати свої листи.

— Нічого. Декотрі мої листи теж без дати,— озвався Честер.

— Ти довго тут пробудеш?— запитала Селлі у батька.— Я обіцяла подзвонити у Менор.

— Принаймні сьогодні я туди не повернусь,— холодно відрубав Честер.

Селлі зауважила, що мамі, очевидно, незручно лишати його у себе на ніч у цьому невеличкому котеджі.

— Якщо у мами немає для мене місця,— мовив Честер,— я можу спинитись у готелі навпроти. Мені треба бути десь поблизу — тут десятки питань, щодо яких я мушу радитися з мамою. А ви з Гаррі їдьте додому хоч зараз... Ви нічим не можете мені допомогти.

Тітонька, яка весь час поривалася вставити своє, принесла чималу купу газетних вирізок і тепер вимагала, щоб Честер проглянув статтю, на яку вона натрапила у «Таймсі» за 1905 рік.

Вона була дуже збуджена — такою я не бачила її вже давно, від часу продажу Бакфілда. І тепер тітонька Леттер одчайдушно кричала (вона поводилася так, ніби це досі був її дім,— мабуть, вона так і думала або взагалі не сушила собі цим голови):

— Я запрошую його до себе у гостину, я! І він житиме тут, скільки захоче!

Далі вона люто напалась на мене:

— Не мели дурниць, Ніно! Кімнат у нас вистачить!

Її обурювало, що я така недотепа. Хіба я не бачу, що все давно летить шкереберть, і наш обов'язок — підтримати бодай найменшу спробу спинити цей загальний занепад? Що ж до такої знаменної події як Честерові мемуари, то ми просто не маємо права гальмувати роботу над ними. Я повинна, сказала вона, пишатися, що можу принести хоча б найменшу користь,— навіть якби мені самій довелося спати на підлозі.

Певно, відчуваючи, що я не поділяю її збудження, тітонька поспішила заявити, що піде приготує Честерові кімнату, опостінь з її власною спальнею, на другому поверсі,— і пошкутильгала геть, гукаючи на весь дім: «Еммі! Еммі!»

Я промовчала на це все. Звісно, я вирішила, що Честер не може лишатись у цьому домі. Я не перечила тітоньці, але всі, крім неї, чудово зрозуміли моє промовисте мовчання.

Честер заглядав мені в очі якнайулесливіше, а Селлі з Бутемом відразу ж пішли в наступ. Бутем сказав, що лікареві не з руки їздити у таку далечінь, не кажучи вже про кілька зібрань, що їх вони мають провести в Менорі. Селлі додала, що тут нема кому передруковувати витяги з листів, та й, нарешті, ніде тримати теки з матеріалами.

— Обійдуся без ваших тек! —визвірився на неї Честер.— Я для того сюди й приїхав, щоб усе це відкинути геть. Невже ви не розумієте, що ми мусимо працювати по-новому?! Цілий місяць топчемося на місці!

Це тому, що він хворий і швидко втомлюється, пояснила Селлі. Її слова ще дужче роздратували Честера, він не на жарт розпалився. Я згадала, як давніше, виступаючи на мітингах перед ворожо настроєною до нього аудиторією, Честер умисне себе розпаляв. Так і тепер він замахав руками.

— Ми справді топчемося на місці! По суті, Селлі, ми давно заплуталися у всіх оцих кабінетних зборах, у безперервних суперечках — хто й що коли запропонував, хто за що має відповідати і таке інше. Сьогодні це вже нікого не цікавить — і люди, звичайно, мають рацію!

Бутем хотів щось заперечити, але Честер підняв руку, як робив це на мітингах, коли його перебивали, і вигукнув:

— Ні, я добре знаю, що кажу зараз найщирішу правду! І знаю, це вже давно, з півроку, а може, з рік,— але не признавався в цьому навіть самому собі. Ми знай торочимо: треба відродити давній дух нашої партії,— і давно вже забули, що воно таке, цей дух, якого він кольору! Всі наші слова — полова, порожній звук, вітер! Ні, гірше за вітер! Вони — димова завіса, за якою ми ховаємо свої порохняві серця, порожні душі, пустоту нашої віри! Погляньмо в очі жорстокій правді: нас спіткало те ж саме, що й інші організації, інші партії,— ми заблукали в темряві й збилися з шляху, засліплені курявою, що її збили наші власні успіхи. Ми зійшли з вершини

Фасги [28], забувши велике божественне знамення, яке показувало нам шлях. Але про це й гадки немає у синіх книгах [29]. Це святе полум'я лишилося тільки у тих, хто брав участь у революції,— бо то справді була революція! Так, правду сьогодні можна знайти тільки в їхніх листах і спогадах. І у твоїх листах, Ніно,— він обернувся у мій бік.— І у твоїх спогадах, Ніно... Тож,— якби ти тільки погодилась подарувати мені для цього хоч годину!

— Але не сьогодні, тату,—сказала Селлі.—Зараз уже пізно, і