Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

— А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? — нетерпляче запитала Соколова.

— Е ні, — лукаво усміхнувся дід, — бог — це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…

Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…

Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.

— Знайомся, Килино, — нарешті сказав дід, — ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.

Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.

— Нічого, не дуже схоже, — професійним тоном сказала вона, — видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе — на чорта скидатися будете.

Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.

— А куди ми з вами підемо? — вихопилося у неї.

— Неблизький світ, — зітхнула Килина.

— Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, — урочисто сказав дід. — Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.

— Я готова іти, — схопилася Соколова.

— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.

— Повернеться, їй уже не вперше, — лагідно заспокоював дід Котик.

І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.

— Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.

Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.

— Тепер вам трохи фотографію підмалювати, — підморгнув він, — і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.

Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.

— Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, — оголосив дід.

Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.

— Там, на тому базарі, вже стільки об'яв висить, що люди і не знають, кого пускати, кого ловити, — розповідала тітка Килина. — Щось, видно, не дуже німці на своє гестапо покладаються.

І хоча вона кепкувала над фашистами і жартувала, за словами її все-таки вчувалося хвилювання.

— Нічого, — заспокоїла вона саму себе, — пройдемо.

На прощання Віра Михайлівна міцно поцілувала діда Котика. Дід збентежено усміхнувся і сказав:

— Ну, Віро Михайлівно, спасибі за компанію, бажаю вам усякої удачі і усякого щастя.

Обняв Соколову, хотів перехрестити, потім передумав.

Вони вийшли з гостинної теплої хати у мороз, у снігові бурани, у віхолу. Де пішки, де на попутних