Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Так, як і казав дід, кілометрів за сто, у хатині край села якась старезна баба сказала тітці Килині, куди йти далі.

— Тепер уже недалеко.

Але весь цей довгий і важкий шлях зовсім не здавався Вірі Михайлівні важким. Вона мала мету, знала, куди йде, і це було найголовніше.

Дедалі заглиблювалися вони у ліси. Тут іти ставало все небезпечніше — німці стріляли без попередження, але зустрічалися вже не так часто. Ліс ніби охоплював, обіймав обох жінок, захищав їх від ворожого зору, приховував від пострілу.

— От ми вже і прийшли, — одного разу сказала тітка Килина, коли чимале лісове село розкинулося перед ними.

Відчуваючи, як швидко і напружено б'ється серце, зайшла Віра Михайлівна у велику хату. Зайшла і спинилася на порозі, зустрівши чийсь дуже уважний, вивчаючий, розумний погляд. На лаві біля столу, перегортаючи товстими пожовклими від тютюну пальцями якісь папери, сидів Сидір Ковпак.

Карпо Лойченко, червоноармієць однієї з оточених німцями під Києвом дивізій, опинився в загоні Ковпака пізньої осені, майже на початку бойових партизанських дій. Невисокий сорокарічний дядько, з великим круглим обличчям, він до війни був продавцем у київському «Гастрономі»; на війну потрапив, тільки-но було оголошено мобілізацію, в оточенні зумів уникнути концентраційного табору, якийсь час посидів удома, потім зрозумів, що тут переховатися не вдасться, і подався до партизанів.

Людей з такими біографіями у ковпаківському загоні було багато, і нічого підозрілого вони не викликали. Воював Лойченко відважно, чесно, і ніхто не здивувався, побачивши його на чолі партизанського підрозділу. Ковпак не раз бачив його в бою і відзначив особливе вміння стріляти з кулемета.

— Будеш партизанів цій справі вчити, — наказав Ковпак.

І Лойченко сумлінно виконував наказ. Весь свій вільний час він проводив біля кулемета, навчаючи партизанів володіти цією нехитрою зброєю. Через кілька днів після приходу в партизанський загін і Віра Михайлівна Соколова з'явилася в хаті, де провадив навчання Карпо. Вона глянула на Лойченка, і їй здалося знайомим обросле негустою бородою обличчя партизана. Карпо теж уважно глянув на Соколову, на мить навіть замислився, потім повільно запитав:

— Ви до мене, товаришко?

— Так, прийшла вчитися, — весело відповіла Соколова, все ще шукаючи в думках відповіді на своє запитання: де ж вона бачила цього кулеметного вчителя?

— Коли-небудь зброю в руках тримали?

— Ні.

— Освіту якусь маєте?

— Київський політехнічний інститут.

— О, куди ж тут мені перед вами викладати, — насмішкувато сказав Лойчеико, — тут, напевне, професора треба.

— Нічого, обійдемося і без професора, — не звертаючи уваги на глузливий тон, відказала Соколова. Вона все ще намагалася пригадати, де саме їй довелося бачити Лойченка.

— А прізвище як ваше? — запитав партизан.

— Мене звуть Віра Михайлівна Соколова.

— Та сама?

— Тобто яка?

— Що оголошення про неї розліплено?

— Так, та сама.

— Ну, гаразд, — різко змінив тему розмови Лойченко. — Колись щось про кулемета вам чувати доводилося?

— Саме так — колись і щось, але нічого конкретно.

— Ну, значить, зараз почуєте конкретно. Оця зброя, яка перед вами на столі стоїть, називається станковий кулемет Максима…

Лойченко, вже не припускаючи жодних відхилень від теми, почав розповідь. Віра Михайлівна слухала дуже уважно, добре розуміючи взаємодію усіх частин і принцип роботи кулемета. Для неї така відносно проста машина не могла бути загадкою. Тут усе розраховано на повну ясність і безвідказиість, і кулеметникові зовсім не обов'язково мати вищу освіту. Лойченко розповідав точно, ясно, і Віра Михайлівна знову замислилася над тим, де вона його бачила, і нічого знову пригадати не змогла.

— Все! Тепер обідати будемо, — сказав Лойченко. — Наступне навчання завтра після сніданку. Хто захоче зайвий раз самостійно зібрати чи розібрати кулемета, може по обіді приходити сюди — машина тут стоятиме. Розійдись.

І, сам виконуючи свою команду, вийшов з хати. За ним до партизанської кухні потягнулися інші бійці. Віра Михайлівна пішла пообідала і, не знаючи, куди подіїп свій вільний час, знову повернулася до кулемета. Подобалася їй ця надійна, переконлива машина. Вона розуміла кулемет як складну машину, а не зброю. Вона мусила знати тут усе, до найменшого капризу механізму, вона мусила оволодіти ним так, як володіють виделкою або гребінцем.

У хаті, де стояв учбовий кулемет, після обіду нікого, крім хазяйки, не було. Дуже з того задоволена, Віра Михайлівна вся заглибилася в розбирання затвора.

А в цей час Карпо Лойченко підходив до хати, де розташувався зі своїм штабом Ковпак. Він запитав дозволу зайти, демонструючи зовсім не партизанську, а військову дисципліну, чітко доповів пре свою появу, на запрошення Ковпака сів на лаву, мить помовчав, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказав:

— У нас в загоні, товаришу Ковпак, з'явилася одна жінка… Віра Михайлівна Соколова…

— Ну, з'явилася.

— Я хочу вам скачати… думаю, то поява її у нас не випадкова.

— І я так думаю. Тітку Килину по неї посилали.

— Тим більше. Я, як партизан, мушу вам сказати, що не вірю їй ні на ламаний грошик. А ви самі добре знаєте, як вона сюди потрапила.

— Знаю.

— Була в концтаборі, тоді гестапівка її врятувала, тоді передала документи, підписала звернення до вчених чи інженерів… Ви все це знаєте?

— Все це знаю.

— Ну і що?

— Нічого.

— Як-то нічого?

— От так