Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Минуло кілька днів. Соколова не з'являлася. Довелося все розповісти, спочатку Дорнові, а потім шефові гестапо. Цієї останньої розмови Любов Вікторівна боялася до нестями. Хто знає, як поставиться до такого повідомлення шеф? Може статися так, що вся кар'єра гестапівки Берг матиме несподіваний і жалюгідний кінець. Тому, доповідаючи, вона аж тремтіла від стриманого хвилювання.

Але шеф не став ні лаятися, ні кричати і взагалі сприйняв це повідомлення зовсім не так, як чекала Берг. Він трохи презирливо поглядав то на неї, то на фон-Дорна, акуратно струшував попіл з сигарети, слухав не дуже уважно, ніби все це він знав давним-давно.

— Значить, доручати якісь важливі справи вам ще рано, — підсумував він, коли Берг закінчила своє досить довге повідомлення. — Одну єдину полонену, і то ви не зуміли вберегти. Запам'ятайте це на всякий випадок…

Слова прозвучали як погроза, і Берг зблідла від хвилювання. Не зважаючи на враження, яке справляє його мова, шеф вів далі:

— Ми оголосимо винагороду за спіймання цієї Соколової», і я певен — нам досить швидко її приставлять…

— Пробачте, — вихопився Дори, — коли ми офіційно визнаємо її втечу, то це означатиме, що надруковане в газеті її звернення і передача документів — усе було вимушене.

Шеф глянув на Дорна, ніби дивуючись, як це міг старий так логічно побудувати заперечення, і сказав:

— З усіма своїми міркуваннями ви можете іти під три чорти. Усе від самісінького початку тут зроблено неправильно. Тобто спочатку план був правильний, але дійсність змінила плани — ніякого інституту стратосфери в Києві ми організовувати не будемо. І взагалі тут, на Україні, залишаться тільки сільськогосподарські заклади, все інше хай іде до чортового батька…

Мова шефа була такою дивною, що Любов Вікторівна не зразу зрозуміла, в чому тут справа, але їй допоміг Дорн.

— Знову якісь невдачі на фронті? — запитав він, і тут уже шеф не витримав свого спокійного тону, зірвався.

— Які можуть бути невдачі на фронті? — закричав він. — Часткові дрібні відступи нашої армії будуть цілком надолужені весною, коли припиняться ці ідіотські непередбачені морози.

— Де ми ще відступили? — запитала Берг.

— Вони прорвалися біля Лозової—Барвінкового, — крикнув шеф, — у них ще до чорта літаків і танків, а ви хочете вже організовувати якісь стратосферні інститути, наче їх у нас вдома невистачає! Зараз усі сили треба кинути на досягнення швидкої і остаточної перемоги! Так наказав фюрер, і наказ його буде виконано, навіть коли б усі сили природи стали проти нас…

Любов Вікторівна розгубилася. Адже стільки часу говорилося, що перемогу вже завойовано, а радянську армію треба тільки штовхнути, і вона остаточно розвалиться, а тут, виявляється, знову говорять про перемогу, як про щось важко досяжне, ще не доведене.

— Пробачте, але Червону Армію в основному вже розбито, нам нічого боятися, — несміливо сказала вона.

— Чортовиння! — вигукнув своє улюблене слово шеф. — Коли ви так будете думати, то вас дуже скоро доведеться нести на кладовище! Перемога ще вимагатиме величезних зусиль! Зараз у нас багато інших, важливіших справ, ніж робота вашого інституту. Роботу вам я знайду, а всю цю комедію із збиранням лояльних до нас радянських учених можете закінчувати. Все одно жоден цінний вчений лояльним до нас не стане, особливо в такий час… Вашу Соколову я спіймаю і повішу, щоб не думала, ніби з гестапо можна гратися, але то вже не ваша печаль. Можете іти! Пане Людвіг фон-Дорн, ви повернетеся в Берлін, до райху, і там дістанете нове призначення, а ви, — він звернувся до Берг, — тим часом залишитеся біля мене для виконання оперативних завдань. Ідіть. Хайль!

Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, — сумовито сказав Дорн. — Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

— О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, — вколола Берг.

— Так, — не схотів зрозуміти натяку Дорн, — наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

— Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, — сказав він, — видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

— Де ви його взяли?

— А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, — і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

— Що ж мені тепер робити? — трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо — перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

— Що його робити, про те тільки бог святий знає, — весело відповів дід, — а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання