Олександра Бракен - Темні уми

Усі решта стояли поруч мовчки, але що довше Чабс говорив, то яснішали їхні очі; Майк, наприклад, позбавився впливу Кленсі з таким виглядом, ніби ось-ось зблює. Очі решти знервованих і вже ні в чому не впевнених дітей поблискували, роззираючись.

Кленсі стояв ідеально спокійно впродовж усієї промови, з якою Чабс накинувся на нього, але коли той договорив, Кленсі нахилився ближче, немов збирався прошепотіти йому якийсь секрет. Коли ж він заговорив, то достатнього голосно, аби ми всі його почули.

— Я погрався не лише з її почуттями. — Його очі ввіп’ялися в обличчя Лаяма. — Хіба не так, Стюарте?

З того, як він умить — від горла до обличчя — взявся червінню, я зрозуміла, який саме образ Кленсі вкинув йому в голову.

— Не треба! — закричала я, але було запізно.

Те, що трапилось потім, трапилося так стрімко, що чи не половина із присутніх, мабуть, нічого не помітила. Лаям спробував замахнутися кулаком, щоби зацідити у самовпевнену морду Кленсі, але зміг підняти руку лише на рівень плеча. Кожна його частка — кожен м’яз, кожен суглоб, кожна жилка — напнулась, наче струна, наче його щойно вдарило електричним струмом. Він завмер, а буквально через один подих — Лаям уже лежав на підлозі, а Гаєс гамселив кулаками його по обличчю.

— Припиніть! — благала я, вириваючись із рук Чабса. Я знала, що зробив з ним Кленсі, чому він навіть руки здійняти не зміг, щоби захистити обличчя. Я побачила, як у бруд бризнула кров, але цього я вже не могла стерпіти.

— Кленсі, — почула я голос Олівії, — досить. Ти вже своє сказав. Гаєсе, ти уб’єш його!

Знову, знову і знову, куди попало, Гаєс гамселив кулаками Лаяма, немовби за щось мстився. Удари сипались доти, поки Кленсі не поклав руку йому на плече, але навіть тоді Гаєс для певності завдав останнього удару в обличчя. Піднявши Лаяма за сорочку, за помахом Кленсі, Гаєс жбурнув його знову спиною об землю, а потім підвівся, залишивши, безживного і потовченого, лежати долілиць.

Коли ж вони обоє зникли з очей, ми з Чабсом кинулись уперед, продираючись крізь дітей, котрі обступили його колом. Ми спромоглися зробити лише зо два кроки, коли шлях нам заступив Майк.

— Не треба, — сказав він, — буде тільки гірше.

— Що вони з ним зроблять? — запитав Чабс.

— Повертайтеся до хатини, — сказав він. — Ми подбаємо про нього.

— Ні, — мовила я, — без нього ми не підемо.

Майк нагримав на мене.

— Знати не знаю, що ти йому сказала чи змусила замислитися, але Лі тут був щасливий. Він потребував саме цього, а ти задурила йому голову…

— Не смій, — гаркнув Чабс, — не смій звинувачувати її в цьому. У тебе голова настільки забита Невловимим, що ти не можеш бачити, що коїться навколо тебе!

Майк вишкірився.

— Ми всі мирилися з твоїм існуванням у Каледонії, бо нас просив Лаям, але тут я цього робити не мушу.

— Як хочеш, — відповів Чабс. — Ти гадаєш, що мені до того є діло? Єдине, що мене турбує, — що трапиться з Лі, пригадуєш того хлопця, котрий поставив усе на карту задля того, щоби витягнути звідти нас усіх? — Його слова справили враження. У темряві Майк зблід. — Можеш забирати собі свого Невловимого, але не сподівайся, що ми залишимо з тобою Лі.

І ми знову кинулись уперед, пробиваючи собі дорогу, щоби дістатись до нього. Хтось схопив мене за груди, хтось — за ноги, і байдуже, як заголосно ми кричали, діти все одно відтягували нас від нього.

Ми із Чабсом сиділи на ліжку Лаяма, мовчки і непорушно, а зайняті були лише одним — спогляданням. Крізь вікно ми бачили обличчя цікавих — що роззяви, що охоронці, всі намагались дізнатись, що ж трапилось. Світло то вмикали, то вимикали, але навряд чи хтось із нас міг заснути. Судячи із пари темних постатей, що пильнувала просто біля наших дверей, нас ніхто не випустить. Не після нашої невдалої втечі і точно не після того, як Чабс обсипав градом слів Кленсі.

— І де ти навчився так говорити? — нарешті запитала я, але він тільки знизав плечима.

— Я намагався уявити, що би на моєму місці сказав Лі, а далі вже пішло як по маслу. — Чабс почухав голову. — Я справді сказав, що у нього біленькі рученята?

Я придушено засміялась.

— І не тільки це.

Секунди спливали вдвічі швидше від моїх думок.

— Чому ж на тебе не подіяло? — дивувалась я вголос. — Він же й на тобі пробував, хіба ні?

— Він намагався, і я, звісно, відчув це. Але звідки ж йому було знати… — Чабс постукав себе по лобі. — Сталева пастка. Ніщо не вивільниться, і ніщо не втрапить.

У мене промайнула думка, що це цілком може бути правдою, і, ймовірно, цим навіть пояснюється те, що я не змогла проникнути у його голову. Раптом від стежки почулися чиїсь кроки, і все решта вмить вилетіло з моєї голови.