Олександра Бракен - Темні уми

Щойно він промовив ці слова, як до нас долинули кроки та голоси, що проривались крізь висохлі чагарники навколо іншої, ширшої стежки. Спочатку вигулькнула Олівія, вслід за нею — Майк і четверо інших хлопців, з якими останній місяць спільно вартував Лаям. Вони відреагували достоту, як ми — спочатку затулились від світла, а потім, приголомшені, зупинились наче вкопані.

— Що коїться? — вимогливо запитала Олівія, обминаючи ряд завмерлих хлопців у чорних уніформах, допоки не зупинилася просто перед Кленсі. — Чому ти не викликав мене по рації?

— Ми з Гаєсом все контролюємо. — Кленсі склав руки на грудях. — Повертайся на свій пост.

— Не повернусь, допоки не скажеш, що коїться. — Вона різко розвернулась обличчям до нас і зауважила сумки у наших руках. — Ви йдете від нас?

— Лі, — озвався Майк, водномить усе зрозумівши, — що ти робиш?

— Здається, Лаям Стюарт організовує ще одну втечу, — пояснив Кленсі, — чи принаймні намагався організувати. Але скидається на те, що вона буде не надто успішною і останньою.

— Йди до біса, — встряла я, хапаючи Лаяма за руку, поки він не накинувся на Кленсі. Він трусився від люті, але ми були у меншості, хіба він цього не бачить?

— Рубі, — тихо промовив Кленсі з фамільярністю людини, яка, як я гадала, була мені за друга. — Ну ж бо, хіба ми не можемо все обговорити?

Можемо, — знову почувся голос, що нашіптував у вухо. — Хіба це не на краще?

Клубок гніву у моїх грудях почав розмотуватись — спочатку поволі, потім із дивовижною холодною стрімкістю. Мої пальці відпустили Лаямову руку.

Нараз здалось, що це дійсно найкращий варіант — єдиний варіант. Раніше я була такою сердитою та зляканою, але це ж — Кленсі.

Це був Кленсі.

Я зробила до нього крок, до тієї його усмішки. Я могла… могла пробачити йому, хіба ні? Це ж неважко. Все, що стосувалось Кленсі, було легким. Ноги самі несли мене, знаючи точно, куди мені потрібно йти. Куди я мала йти.

Але Лаям мене не пустив, і Чабс також не збирався відпускати. Я відчула, як руки останнього схопили мене за заплічник. Коли Лаям підійшов, Кленсі зник з поля мого зору, і я вже не могла згадати, чому це так було важливо піти до нього, чому він має провести мене назад у табір.

— Припини! — закричав Лаям. — Хай що ти з нею робиш, припини!

— Він не… — заговорив Майк, і його очі перебігали із друга до Олівії. Я побачила її за плечима Лаяма, на обличчі — сумна маска. А за ними — решта дітей з Лаямової варти, розбурхані, бо не знали, кого їм слухати.

— Я нічого не роблю, — мовив Кленсі крижаним тоном. — Це ти ревнував через стосунки, які є у нас з нею.

Хлопці навколо нього згідливо закивали головами, але їхні обличчя були наче маски.

— Це ти намагаєшся тут правила порушувати, — провадив він далі. — Адже це правило, хіба не так, Лів? Якщо хочеш піти з табору, повинен запитати мене, адже так?

Вагаючись, вона таки кивнула.

Переді мною повільно опустилася Лаямова рука. Він звів брови докупи, і, здається, навіть нахилив у бік Кленсі голову, немов дослухаючись до чогось, чого решта розчути не могла. Я радше відчула, аніж побачила, як розслаблюються його плечі. Він відступив крок назад, потім ще один — від мене, здіймаючи до чола руку.

— Вибач… я просто… Я не хотів…

— Ти ж щасливий тут, хіба ні? — задоволено запитав Кленсі. — Нема жодних причин, щоби відмовлятися від цього. Тут існують правила. Тепер ти їх знаєш і більше їх не порушуватимеш, адже так?

— Не порушуватиму, — хрипко відповів Лаям.

Він дивився на мене, але очі в нього зробилися якимось молочними, і це я помітила відразу. І, мабуть, Чабс також, тому що його очі звузились, націлюючись на Кленсі зі щирою, гострою, наче бритва, люттю.

— Дай-но я скажу тобі, що думаю про твої чортові правила, — проминаючи Лаяма, промовив він сповненим отрути голосом. — Ти сидиш у кімнаті та вдаєш, ніби хочеш щастя для всіх, але сам навіть за холодну воду не візьмешся. Гадки не маю, чи то ти просто розпещений гівнюк, чи то ти боїшся закаляти свої білі рученята, але ти паскудник, ти просто неймовірно гидотний паскудник, і ти, глядь, точно мене не обдуриш. — Уся потуга холодного погляду Кленсі обвалилась на Чабса, але він безстрашно продовжував: — Ти кажеш, ніби ми всі однакові, ніби ми одна щаслива, мирна сім’я, але ж це довбана маячня, в яку ти і сам ніколи не вірив, хіба ні? Ти не дозволяєш нікому зв’язатися з батьками, і тобі начхати на дітей, котрі досі сидять у таборах, зведених твоїм батьком. Ти б навіть не прислухався, якби вартові розповіли про свій план. Тож я хочу знати: чому ми не можемо піти? — Він зробив ще один крок уперед, не даючи Кленсі промовити навіть слова. — Який сенс у цьому місці, крім того, щоби ти міг вихвалятися, який ти чудовий, а ще забавлятися дітьми та їхніми почуттями? Я знаю, що ти зробив із Рубі.