Олександра Бракен - Темні уми

Лаям, схопивши мене за зап’ясток, знов пригорнув до себе, вхопивши мої щоки у долоні. Цікаво, хто з нас важче дихав, коли він забирав пасма волосся з мого обличчя. Я намагалась викрутитись, присоромлена тим, що він побачив, і злякавшись того, що він, можливо, тепер подумає про мене.

Коли Лаям заговорив, його тон його був стриманим, майже спокійним.

— Що він зробив?

— Нічого…

— Не обманюй, — благально мовив він. — Будь ласка, не обманюй мене, я все відчув… все моє тіло, Боже, воно ніби скам’яніло. Ти боялась, я відчув, що ти боялась!

Він пройшовся пальцями крізь моє волосся, знову пригорнувши моє обличчя ближче до себе.

— Він… — почала я, — він попросив зазирнути у мою пам’ять, і я дозволила, але коли я намагалась вивернутись… я не могла, я не могла ворухнутись, а потім я знепритомніла. Я не знаю, що він зробив, але мені боліло — мені так боліло.

Лаям спершу відхилився від мене, а тоді притулив губи до мого лоба. Я відчула, як напружилися його руки, як вони затремтіли.

— Йди у хатину. — Він не дозволив мені заперечувати. — Збирай речі.

— Лі…

— Я піду пошукаю Чабса, — сказав він. — І ми забираємося звідси до дідькової матері. Сьогодні.

— Ми не можемо, — промовила я. — Ти ж знаєш, що не можемо. — Але він уже біг по споночілій стежці. — Лі!

Я повернулася, щоби знайти його светр, і вдягнула його, але навіть це не захистило від холоду, коли я услід за ним виходила з лісу, простуючи в бік хатини і вогнища.

Коли я дісталася хатини, Чабс уже був там — читав, зіпершись ліктем на ліжко. Глянувши на мене, він різко закрив книжку.

— Що до дідька трапилось?

— Ми йдемо з табору, — відповіла я. — Збирай речі, чого витріщився? Ворушись!

Він зістрибнув з ліжка.

— З тобою все добре? — спитав він. — Що відбувається?

Я саме закінчувала свою розповідь про все, що трапилось із Кленсі, коли у кімнату влетів Лаям. Зиркнувши на нас обох, він із тремтінням видихнув.

— Я хвилювався, коли не зміг тебе знайти, — звернувся він до Чабса. — Готові?

Вдягнувши мішкувату футболку, я схопила піджак Лаяма, коли він кинув мені його. Чабс без жодних заперечень зашнурував черевики, рвучко зачинив валізу, і ми, вимкнувши світло у хатині, попростували у морок.

Поки ми йшли по головній дорозі, нас супроводжував запах вогнища, і був він тривкішим, аніж світло від нього та голоси надовкола. Я помітила, як Чабс через плече озирається назад, і тільки багряні полиски відбивались у лінзах його окулярів. Я знала, що він хоче запитати, що ми робитимемо потім, проте Лаям шикнув нам обом, а потім повів нас якимись манівцями.

Стежка була хоч і добре протоптана, але вузька, тож ми могли йти тільки вервечкою. Я не відводила очей від плечей Лаяма, допоки він не простягнув руку назад, щоби схопити мене за руку. Щодалі ми заходили у гущавину молодих дерев, то темнішала стежка.

А коли ми вийшли, то побачили світло, стільки світла, що на мить мені довелось відвести очі та затулити обличчя долонями. Я відчула, як Лаям, напружившись, зупинився і боляче стиснув мою руку.

— Я ж казав, — почула я слова Гаєса. — Я ж казав, що він спробує вийти з табору цією стежкою.

— Так, непоганий здогад.

— От чорт, — почула я, як за моєю спиною вилаявся Чабс, але сама була надто приголомшеною, щоби придумати щось мудріше, крім як вийти з-за Лаямової спини і дивитися, як Кленсі, Гаєс і група інших вартових перепиняють нам шлях.

Одну-єдину мить ніхто навіть не поворухнувся.

Тепер, коли я побачила освітлену ліхтарями та прожекторами територію, то зрозуміла, де ми знаходимось. Я колись нагледіла її на моніторі у Кленсі. Саме тут кілька днів тому намагались продертися крізь дротяну загорожу табору мисливці за головами, про яких подбав Гаєс. Ймовірно, так само він налаштований подбати про нас зараз.

Хлопці попереду стояли саме там, де стежка доходила до срібного дроту, який позначав межі території Іст-Рівера. Кленсі стояв посередині, і вигляд у нього був значно войовничіший, аніж кілька годин тому.

— Здається, нам є про що поговорити, — вдоволеним тоном сказав Кленсі. — Здається, ось-ось трапиться якась халепа.

— Ми забираємося звідси, — сказав Лаям із ледве стримуваною люттю в голосі. — І ми не хочемо проблем.

— Ви не можете просто отак піти, — озвався Гаєс, вийшовши наперед і тепер височіючи поруч із Кленсі, як гармата, що чекає на те, щоби її націлили. — У нас тут своя система,