Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

над долиною, підкови коней кришили, на криваву кашу ломили трупи, коли загони лицарів стікалися з усіх боків туди, де останній з аквилонців усе ще вів нерівний і безнадійний бій.

Щойно на очах Конана, короля Аквилонії, розбили вщент, розтерзали й нещадно вирубали кращу, добірну частину його армії, цвіт аквилонського лицарства. З п’ятьма тисячами вершників перетнув він кордон Аквилонії і на трав’янистих рівнинах Офіру потрапив у засідку — підступний його союзник, король Офіру Амальрус, об’єднав свої сили із силами одвічного ворога Конана, короля Котху Страбонуса.

Конан надто пізно відчув небезпеку, але зробив усе, що тільки зміг зробити тямущий воєначальник, маючи у своєму розпорядженні п’ять тисяч вершників проти трьох десятків тисяч лицарів, лучників і пікінерів. Не маючи ні лучників, ні піхоти, він кинув усю свою важку кінноту на ворога, проломив його бойові порядки в центрі й обернув до панічної втечі хвалених лицарів Амальруса, та фланги величезної об’єднаної армії супротивника з’єдналися, взявши аквилонців у кільце. Шемітські лучники Страбонуса сіяли смерть серед лицарів Конана, всаджуючи стрілу за стрілою в найдрібніші щілини їхніх обладунків, або валили додолу коней, і тоді вже котхійські пікінери довершували почате, пронизуючи списами безпорадні тіла збитих вершників. Розбите вщент офірське лицарство, що встигло оправитися від переляку, перешикувалося, укріпило з флангів свої лави легкою кіннотою і перейшло в контратаку, підминаючи супротивника вже самою своєю масою. Аквилонці трималися стійко, та їхні сили швидко танули, і незабаром з тих п’яти тисяч воїнів, що вирушили з Конаном на південь, не залишилося вживих жодного. І лише король стояв ще серед порубаних на шматки тіл котхійців і офірців, спираючись спиною об купу кінських і людських трупів. Офірські лицарі в позолочених латах намагалися дістати його на скаку списами, кремезні чорнобороді шеміти й смагляві котхійці напирали з усіх боків, від брязкоту сталі закладало вуха. Тіло Конана захищала чорна кольчуга, він блискавкою кидався серед ворогів, працюючи своїм величезним дворучним мечем, немов м’ясар сокирою, і.біля його поблискуючих сталлю ніг усе вище й вище нагромаджувалася стіна порубаних тіл. Зрештою нападники, злякані відчайдушною рішучістю гіганта, відступили, клянучи його завзятість.

Розштовхуючи натовп, до останнього редуту аквилонського короля під’їхали вожді переможної коаліції: Страбонус — непоказний чоловічок з бігаючими очицями на смаглявому широкому обличчі, стрункий випещений чепурун Амальрус — віроломний і небезпечний, немов кобра, і, нарешті, одягнений лише в легку шовкову туніку, схожий на орла-стерв’ятника, жрець Тзота-ланті. Безліч легенд блукало в народі про цього котхійського чорнокнижника, у західних і північних селищах жінки лякали дітей його ім’ям, а норовистих рабів швидше, ніж батогом, примушували до слухняності погрозою продати цьому таємничому магу. Розповідали, що у нього складена ціла бібліотека з томів із чаклунських трактатів, оправлених у шкіру, зідрану з живих людей. Говорили також, що він у величезних підвалах свого палацу веде торг із силами пітьми, обмінюючи юних вродливих рабинь на сатанинські таємниці й магічні заклинання, які дарують йому владу над світом демонів. Саме Тзота-ланті був справжнім повелителем королівства Котх.

Маг презирливо посміхнувся, коли побачив, що королі зупинили своїх коней на безпечній відстані, не наважуючись наблизитися до грізного велетня в чорній кольчузі. Навіть найвідчайдушніші сміливці бліднули й щулилися, коли на них падав убивчий погляд блакитних очей Конана, що обпікали гарячковим вогнем з-під пом’ятого забрала на шоломі. Засмагле пошрамоване обличчя Аквилонського короля ще більше потемніло від люті, чорні обладунки були погнуті й залиті кров’ю, кров тонкою цівкою стікала і з його величезного меча.

З Конана безслідно злетів увесь наліт цивілізованості, набутий ним за довгі роки поневірянь, він знову був диким несамовитим варваром, нещадним до ворогів, ким би вони там не були.

Страбонуса мало не побив грець, коли він побачив кращих своїх воїнів під ногами в кімерійця. Задихаючись від злості, він наказав шемітським лучникам напнути луки.

Але Тзота-ланті похитав головою.

— Нам він потрібен живим.

— Легко сказати! — здибився Страбонус, потай побоюючись, що гігант у чорній кольчузі зараз прорубається до нього крізь натовп солдат. — Спробуй, злови-но тигра-людожера живцем! Присягаюся Іштар, він перебив кращих моїх воїнів! Сім років і гори золота вклав я в навчання кожного з них, і ось тепер вони валяються у нього під ногами розібрані, немов свинячі туші. Стріляти, говорю я тобі, тільки стріляти!

— А я ще раз кажу: ні! — відрізав Тзота-ланті й зіскочив з коня, холодно посміхаючись. — Хіба ти не знаєш, що мій мозок сильніший, аніж будь-який меч?

Він зробив крок у натовп, і велетні в сталевих шоломах і кольчугах полохливо розступилися, боячись торкнутися навіть краєчка його туніки. Маг переступив через бруствер із мертвих тіл і опинився віч-на-віч із грізним варваром. Воїни стежили за ними, затамувавши подих, запанувала справді могильна тиша. Гігант у чорній броні нависнув над слабкою фігуркою в шовковому вбранні, тримаючи напоготові вищербленого меча.

— Я дарую тобі життя, Конане! — сказав Тзота-ланті, і в голосі його прозвучала нотка жорстокої радості.

— А я обдарую тебе смертю, чаклуне! — прохрипів король, і меч, посланий сталевими м’язами і киплячою ненавистю, просвистів у повітрі.

Воїни скрикнули, але Тзота-ланті кинувся вперед і ткнув голою рукою в ліве плече короля, оголене після одного з жорстоких ударів. Лезо меча, що розтинало повітря, відхилилося вбік, гігант у чорному звалився на землю й залишився нерухомим.

Тзота беззвучно розсміявся.

— Зв’яжіть його й не бійтеся: лев позбувся своїх іклів!

Королі зрушили коней і під’їхали ближче, здивовано роздивляючись повергнутого гіганта. Конан лежав, як мертвий, але його широко розкриті очі з безсилою люттю дивилися на схилених над ним людей.

— Що ти з ним ізробив? — запитав зі страхом Амальрус.

Тзота підняв руку й показав широкий перстень дивної форми, коли він стиснув пальці, з персня вискочив, подібно до зміїного жала, маленький сталевий шип.

— Його вістря змазане соком пурпурного лотоса, що росте в степах південної Стигії, — сказав маг. — Укол викликає тимчасовий параліч. Закуйте його в ланцюги й покладіть на воза. Сонце вже сідає, нам пора повертатися в Хоршеміш.

Страбонус обернувся до Арбануса, свого воєначальника.

— Ми поїдемо з пораненими в Хоршеміш. Дай нам три десятки лицарів для супроводу. Відпочиньте тут до ранку, а вдосвіта перейдіть аквилонський кордон і обложіть Шамар. Офірці доставлять вам фураж і провіант. Ми повернемося з підкріпленням так швидко, як тільки зможемо.

Підкоряючись наказу, лицарі, лучники й пікінери розбили табір недалеко від поля бою, а Страбонус і Амальрус, супроводжувані чаклуном, більш могутнім, ніж вони обидва разом узяті, попрямували під охороною загону лицарів до столиці Котху. За ними тягнувся довгий караван возів із пораненими, на