Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

одному з них, із важкими ланцюгами на тілі й гіркотою поразки в серці, їхав Конан, король Аквилонії.

Отрута, що паралізувала його м’язи, жодним чином не позначилася на роботі мозку. Віз котився, підстрибуючи на вибоїнах, а Конан думав, згадував, аналізував те, що з ним сталося. Кілька днів тому Амальрус прислав до нього гінця, благаючи допомогти у війні із Страбонусом, який, за його словами, розорив уже всі східні провінції Офіру, що лежали біля кордонів Аквилонії. Лише тисячу вершників просив Амальрус, але наполягав також, аби їх очолив неодмінно сам Конан, — тільки це, вважав король Офіру, здатне підтримати занепалий бойовий дух його воїнів.

Конан подумки проклинав себе: він великодушно захопив із собою разів у п’ять більше воїнів, аніж просив віроломний сусіда. Ні про що не здогадуючись, він перетнув кордон Офіру і віч-на-віч зіткнувся з несподіваним супротивником — королі, що об’єдналися, цінували його мужність і талант воєначальника настільки високо, що виставили проти його жменьки воїнів дві величезні армії.

Очі Конана заволокло багряним туманом, вени набубнявіли так, що були готові лопнути, в скронях гупали молоти. Ніколи в житті він ще не зазнавав такого нападу гніву й безсилля. У його запаленому мозку вихором проносилися картини колишнього життя. Ось він — одягнений у шкури варвар, ось — найманий солдат у рогатому шоломі й панцирі, потім — корсар на борту галери з драконовим носом, що залишає за собою кривавий слід уздовж усього південного узбережжя, капітан гвардії в блискучих латах на могутньому чорному жеребці, нарешті — король на золотому троні під прапорами із зображенням лева, а біля підніжжя трону — натовп придворних і благородних дам у яскравому вбранні.

Віз трясло немилосердно, і це постійно повертало його до дійсності, до зради Амальруса і згубної магії Тзота-ланті. Жили на його скронях набухали й тверднули, коли він згадував про це, і тоді лише стогони поранених на сусідніх возах приносили йому хоч мале, але все ж таки задоволення. Незадовго до півночі вони перетнули кордон Офіру і на світанку побачили на обрії стрункі вежі Хоршеміша, що виблискували в промінні висхідного сонця. Над ними зловісно нависала похмура яскраво-червона фортеця, що здалеку здавалася кривавою плямою на тлі блакитного вранішнього неба. Це був замок Тзота-ланті. На вершину гори вела єдина вузька дорога, вимощена мармуровими плитами й перегороджена в декількох місцях могутніми сталевими воротами. Схили гори були надто круті, аби по них хто-небудь ризикнув піднятися, обминувши дорогу. Зі стін фортеці добре були видні широкі білі вулиці міста, його храми й святилища, багаті помешкання вельмож і хатини бідняків, крамниці й базари. Погляд мимоволі притягав королівський палац — дорогоцінна перлина в оправі з прекрасних садів, де поміж струнких фруктових алей заклично дзюркотіли штучні струмки й шуміли фонтани, розсипаючи в повітрі сріблястий серпанок вологи.

І над усім цим похмуро висіла Ясно-червона Цитадель, неначе кондор59, що вистежує здобич.

Могутні ґрати між величезними сторожовими вежами поповзли вгору, і король в’їхав до своєї столиці під вітальний гук п’яти десятків сурм. Проте на цей раз люди не поспішали бігти на білокам’яний майдан, аби кидати оберемки квітів під копита коней переможців. Страбонус прибув у Хоршеміш раніше, ніж до столиці долетіла звістка про виграну битву, і жителі міста, що саме приступали до своїх буденних занять, із нерозумінням дивилися на мізерний почт короля, не знаючи — чи святкувати їм перемогу, чи оплакувати поразку.

Життя поступово поверталося в тіло Конана, він витягнув шию й підвівся на возі, щоб подивитися на чудеса міста, званого повсюдно Принцесою Півдня. Зовсім недавно він збирався в’їхати в місто, в цю позолочену браму, на чолі своїх залізних лицарів, під маючим прапором із зображенням лева. І ось так він в’їжджав насправді: позбавлений обладунків, скутий по руках і ногах, немов збіглий раб, на возі переможця.

Убивча іронія ситуації знайшла відгук у серці Конана, притупивши його лють, і солдати, що сиділи й лежали на сусідніх возах, перелякано здригнулися, почувши його схожий на ричання сміх.

2

У глибині Цитаделі, в залі з високими стелями з різьбленого граніту й ажурними порталами, інкрустованими коштовними каменями, відбулася незвичайна зустріч.

Конан Аквилонський, весь покритий кров’ю, що сочилася з його неперев’язаних ран, стояв перед тими, хто узяв його в полон. З усіх боків навкруги нього підносилися ебеновими статуями темношкірі гіганти, що тримали руки на держаках важких сокир.

Перед Конаном, лицем до нього, стояв Тзота, а за ним лежали на покритих оксамитом ложах Страбонус і Амальрус, у розшитому золотом і всипаному коштовностями шовковому вбранні. Біля кожного з них стояли молоді невільники, що підливали вино в їхні широкі чаші, вирізані з гігантських сапфірів.

Похмурий, скривавлений, закутий у ланцюги Конан здавався серед цієї вишуканої розкоші прибульцем з іншого світу. Його блакитні очі люто виблискували під скуйовдженою гривою чорного волосся, що спадало на його низький широкий лоб. Тіло варвара буквально випромінювало життєву силу, що перетворювала всю оточуючу його пишність на порожню мішуру. Обидва королі в глибині душі усвідомлювали, що не можуть змагатися з кімерійцем у силі духу, і побоювалися дикої моці, що дрімала в його могутніх м’язах. Лише Тзоту, здавалося, не мучили подібні сумніви.

— Хай здійсняться наші бажання! — весело вимовив він. — І що швидше, то краще. А бажаємо ми дещо розширити межі королівства Котх.

— За рахунок мого королівства, чи не так, свиня? — зло кинув Конан.

— Та хто ти такий? — парирував Амальрус. — Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь-який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.

— Викупити? — Конан голосно розсміявся. — Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як-не-як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто-небудь узагалі має право на трон, то це я, я — присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не