Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Охорона вже тут, старий ти бовдуре! — сердито пирхнув Паллантід, командир Чорних Драгунів, геть забуваючи про високий ранг Публія. — Припини скиглити й допоможи краще перев’язати рани короля, поки він не сплив кров’ю!

— Так, так! — закричав Публій, який був прекрасним теоретиком, але завжди губився, коли справа доходила до практики. — Ми маємо перев’язати рани! Кличте сюди всіх придворних лікарів! О мій королю, яка це ганьба для міста! Що з вами зробили! Чим ми можемо вам допомогти?

— Вина! — прохрипів Конан.

Його поклали в ліжко. Хтось підніс до скривавлених губ наповнений по самі вінця келих, і король великими ковтками висушив його до дна.

— Добре! — пробурчав він і відкинувся на подушку. — Після таких змагань пересихає в горлі.

Кровотеча припинилася, і неймовірні життєві сили варвара почали зціляти його тіло.

— Спочатку поклопочіться про рану на моєму боці, — звернувся він до головного придворного лікаря. — Рінальдо почав був писати там свою нову баладу, і перо його було надзвичайно гостре.

— Його давно треба було повісити! — мовив Публій сердито. — Від цього навіженого поета всього можна було чекати… Гей, хто це?

Він гидливо поторкав носком сандалії труп Аскаланте.

— О Мітро! — вигукнув командир Чорних Драгунів. — Це ж Аскаланте, колишній граф Туни! Який чорт заніс його сюди?

— Чому він застиг у такій позі? — прошепотів Публій, мимовільно відступаючи назад.

— Якби ви бачили те, що довелося побачити мені, — пробурчав король і підвівся на лікті, незважаючи на протести лікаря, — ви б із цього не дивувалися. Втім, переконайтеся самі, там… — він збентежено замовк, тому що його палець указував на порожню підлогу.

Дивні останки жахливого чудовиська безслідно зникли.

— О Кроме! — прошепотів він. — Тварюка з пекла перетворилася на слиз!

— Король марить, у нього лихоманка, — прошепотів один з придворних.

Конан почув його і не зміг стримати обурення.

— Присягаюся Кромом! — люто вигукнув він. — Я знаю, про що говорю! Це було щось схоже і на стигійську мумію, і на павіана водночас. Це чудовисько проникло через двері й обернуло в панічну втечу негідників Аскаланте. Воно убило Аскаланте саме тоді, коли зрадник хотів устромити меча мені в живіт. Потім воно накинулося на мене, і я вбив його, хоча не маю уявлення, як це сталося, бо моя бойова сокира відскочила від його черепа, немов від кам’яної стіни. Але я думаю, що до всього цього має якесь відношення Епімітреус…

— Чуєте? Він говорить про легендарного мудреця, який помер п’ять тисяч років тому! — крадькома шепотіли одне одному придворні.

— О Іміре! — загримів король. — Так, я сьогодні вночі говорив з Епімітреусом! Він уві сні призвав мене до себе, і я довго йшов чорним, висіченим у скелі коридором з барельєфами прадавніх богів і героїв на стінах, потім сходами, на яких були вирізані змії Сета, поки не дійшов зрештою до склепу. Там я знайшов саркофаг, на віці якого був зображений фенікс…

— В ім’я Мітри, Ваша Величносте, зупиніться! — ці слова зірвалися з губ верховного жерця Мітри, обличчя якого стало попелясто-сірим.

Конан відкинув назад голову й прогарчав:

— Що я, раб, щоб мені затикали рота?

— Ні, ні, Ваша Величносте! — верховний жрець тремтів усім тілом, але зовсім не зі страху перед гнівом короля. — Я й не думав ображати вас, — він нагнувся до Конана й прошепотів йому на вухо:

— Ваша Величносте, те, про що ви говорите, просто неймовірне. Тільки вузьке коло жерців Мітри знає про чорний кам’яний тунель, вибитий невідомими руками в самому серці гори Каламір, і про склеп, що охороняється феніксом, в якому кілька тисяч років тому був похований великий Епімітреус. Але відтоді жоден зі смертних не входив до склепу, тому що жерці, здійснивши обряд поховання, замурували вхід у гробницю, і сьогодні навіть я, верховний жрець, не маю уявлення, де він знаходиться. Тільки з тих розповідей, що передаються з вуст у вуста, кільком довіреним жерцям відома таємниця про гробницю Епімітреуса — одну з основних у культі Мітри…

— Я не знаю, за допомогою якої магії Епімітреус покликав мене до себе, — сказав Конан. — Але він говорив зі мною і якимсь абсолютно незрозумілим мені способом надряпав магічний знак на моєму мечі. Чому цей символ виявився смертельним для демона, я не знаю, а також поняття не маю про чаклуна, винного, за його словами, у всій цій катавасії. Проте, хоча я і зламав клинок меча об шолом Громеля, уламку виявилося цілком досить, аби відправити демона туди, звідки він з’явився.

— Дозвольте мені оглянути ваш меч, — прошепотів верховний жрець, горло якого раптом пересохло.

Конан підняв уламок і протягнув його жерцю. Той скрикнув і впав на коліна.

— О Мітро, захисти нас від влади пітьми! — простогнав він. — Король дійсно говорив сьогодні вночі з Епімітреусом! На його мечі таємний символ — знак безсмертного фенікса, що охороняє гробницю великого мудреця. Свічку! Швидше! Освітіть те місце, на яке вказав король!

Це місце виявилося прикритим зірваним зі стіни в загальному сум’ятті гобеленом. Коли гобелен відгорнули убік і піднесли свічки до підлоги, в усіх від жаху перехопило дух. Деякі з придворних упали на коліна і звернулися до Мітри, решта з криками майнула геть.

На підлозі, там, де чудовисько випустило дух, залишилася велика темна пляма, яку не можна було видалити ніякими засобами. Кров демона залишила чіткий відбиток його тіла, і в жодного з тих, хто його бачив, не виникало ані найменших сумнівів у тому, що жахливішої тварюки ніколи ще не з’являлося в земному світі. Але знаючі люди говорили, що зловісна тінь мавпоподібного бога не раз уже з’являлася біля вівтарів покинутих стигійських храмів.

…Минуло близько року відтоді, як у Тарантії була розкрита змова, спрямована проти нового короля Аквилонії. Та існувала ще й інша змова — набагато небезпечніша…

ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ

1

Гул битви затихав, тріумфальний рев переможців уже заглушав брязкіт зброї і стогони вмираючих. Немов барвисте листя після осінньої бурі, вистилали рівнину тіла полеглих воїнів. Проміння вечорового сонця висікало іскри з полірованих шишаків, срібних нагрудників, позолочених кольчуг і панцирів, поламаних мечів. Важкі складки королівських штандартів купалися в калюжах крові. Тут і там підносилися гори трупів важких бойових коней і їхніх закутих у сталь вершників, сплутані гриви одних і парадні плюмажі57 інших однаково мережили багряні плями. Поряд із ними і навколо скрізь валялися порубані й знівечені тіла в сталевих шоломах і шкіряних куртках — останки лучників і пікінерів58.

Переможне ревище фанфар звучало