Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Больмано! — простогнав Конан. — Я мав би відразу впізнати цього карлика!

Він випростався, щоб одбити напад знавіснілого Рінальдо, який рвонувся до нього, заверещавши на весь голос і вимахуючи кинджалом. Конан відступив назад і виставив сокиру перед собою.

— Назад! Я не хочу тебе вбивати!

— Помри ж, тиране! — важко дихаючи, крикнув менестрель і знову кинувся на короля.

Конан зачекав з ударом, але, відчувши, що в його незахищений бік устромлюється кинджал, зі сліпим відчаєм махнув сокирою.

Рінальдо впав із розрубаним черепом, а Конан відсахнувся назад, до стіни. Кров хлюпнула з-під його пальців, коли він затиснув рану.

— Вепр поранений! — вигукнув Аскаланте. — Добийте його!

Конан сперся лівою рукою об стіну й підняв правою рукою сокиру. Він стояв, широко розставивши ноги, трохи нахилившись уперед і нагнувши голову. Джгути його м’язів загрожували розірвати шкіру, риси обличчя загострилися, очі грізно блищали. Змовники мимовільно відскакували назад — тигр, навіть умираючий, ще здатний завдати не одного смертельного удару.

Конан відчув їхню невпевненість і зловісно усміхнувся, вискаливши зуби.

— Хто хоче померти наступним? — прохрипів він крізь прокушені кровоточиві губи.

Аскаланте стрибнув до нього, але відразу ж із неймовірною гнучкістю вивернувся, застигнувши на мить у повітрі, і впав на підлогу, уникнувши смерті, що просвистіла над ним. Він миттю розпрямив ноги і відкотився вбік, коли Конан ударив знову. Цього разу сокира встромилася в поліровану підлогу майже на дюйм поряд з ногами Аскаланте. Один з нападників вирішив скористатися зручним моментом, проте недооцінив силу короля. Миттєво вирвана з підлоги скривавлена сокира зметнулася вгору, і бездиханне тіло змовника повалилося під ноги його товаришів.

У цю мить п’ятеро найманців, що стерегли двері, одночасно скрикнули, бо на стіні зненацька з’явилася безформна тінь. Усі, окрім Аскаланте, перелякано здригнулися, побачивши це, озирнулися, залементували від жаху, вискочили в двері й понеслися коридором світ за очі.

Аскаланте не зводив очей із пораненого короля. В його голові промайнула думка, що, очевидно, шум битви переполохав-таки весь палац і на виручку Конану прибігли віддані йому гвардійці. Проте чому в такому разі його люди втекли, замість того щоб дати їм відсіч? Конан теж не звертав уваги на двері, пильно спостерігаючи за руками Аскаланте.

— Схоже, все втрачено, — пробурмотів він, — і перш за все честь… Проте, принаймні, король помре стоячи…

Ці слова не встигли ще покинути його губ, коли граф, скориставшись тим, що король опустив сокиру, щоб змахнути з очей кров, кинувся в атаку.

Ледве зірвавшися з місця, він, проте, почув якийсь дивний гул, і тієї ж миті жахлива вага звалилася на його спину. Він упав на підлогу головою вперед, відчуваючи, як чиїсь гострі кігті встромлюються йому під ребра, завдаючи жахливого болю. Він одчайдушно вивернувся під невідомим ворогом і повернув голову. Те, що він побачив, було схоже на нічний жах або маячне видиво божевільного. На ньому сиділа величезна чорна тварюка, яка не могла бути породженням земного світу. Її слиняві чорні зуби тягнулися до його горла, а погляд палаючих жовтим вогнем величезних очей висушував його мозок подібно до самуму, що накрив пшеничне поле. Огидна морда невідомої тварюки не могла належати тварині, в її демонічних рисах було щось від стародавньої, зачарованої невідомими силами мумії, несподівано пробудженої до життя, і Аскаланте раптом із жахом уловив у них неясну, немов тінь, схожість зі своїм рабом Тот-Амоном. Роззявивши рота в нестямному крику, він віддав богам душу ще до того, як слиняві ікла впилися йому в горло.

Конан, що ледве встиг протерти очі, здивовано втупився в чудовисько. Спочатку він подумав, що на скорченому тілі Аскаланте сидить величезний собака. Але потім, коли погляд його прояснішав, він зрозумів, що це зовсім не собака, а павіан.

З криком, що мало відрізнявся від передсмертного крику Аскаланте, він відштовхнувся від стіни і зі всією силою, на яку ще був здатний, метнув сокиру. Важке лезо відскочило від голого черепа бестії, і та мовчки кинулася на короля. Удар її могутнього тіла був настільки сильним, що Конан перелетів через усю кімнату і впав на підлогу.

Слиняві щелепи стулилися на руці, піднятій Конаном угору, щоб захистити горло, але чудовисько зовсім не поспішало розправлятися з ним. Не випускаючи з пащі скривавленої руки короля, воно зловісно дивилося йому в очі, насолоджуючись народжуваним у них жахом, таким же, який щойно вбив змовника Аскаланте. Конан відчув, як стискається його душа, як вона поволі залишає тіло, щоб канути в жовті глибини, в яких примарно мерехтить хаос; викрадаючи його життя й розум. Очі чудовиська, і без того величезні, набубнявіли і стали справді гігантськими. Конан не бачив у них нічого, окрім якнайглибшого блюзнірського жаху, що підстерігає розум у цілковитій пустці й чорних безоднях інших світів. Конан відкрив скривавлений рот, аби криком виплеснути свою ненависть і огиду, проте лише сухий хрип вирвався з його горла. Слід сказати, що жах, що паралізував і згубив Аскаланте, подіяв на варвара зовсім інакше: він збудив у ньому невимовну лють, близьку до божевілля. Не звертаючи уваги на біль, Конан поповз назад, волочачи за собою чудовисько. Його витягнута рука торкнулася чогось, і він на дотик розпізнав руків’я зламаного меча. Діючи інстинктивно, Конан ухопив уламок і вдарив ним, немов кинджалом, не цілячись, з розмаху. Зазублене лезо глибоко встромилося в тіло тварюки, і рука Конана звільнилася, коли огидна паща розкрилася в пароксизмі болю. Короля відкинуло вбік. Коли він піднявся, спираючись на руку, яка все ще стискала уламок меча, то побачив, що з жахливої рани на тілі демона цибенить каламутний потік слизу. Тварюка здригнулася в передсмертних муках і, спрямувавши в стелю погляд янтарних засклянілих очей, застигла на місці.

Конан моргнув кілька разів, струшуючи з вій густіючу кров. Те, що сталося, здавалося неймовірним: величезне чудовисько розпливалося, перетворюючись на драглисту масу.

А потім до його вух донеслися знайомі звуки й голоси. Це придворні, що нарешті прокинулися, — охорона, палацова челядь, радники, дами — вбігли до опочивальні. Всі вони навперебій ставили безглузді запитання, штовхаючись і заважаючи одне одному. Були тут і Чорні Драгуни. Дика лють сяяла в їхніх очах, і вони лаялися мовою, на щастя, незрозумілою манірним придворним дамам. Молодого офіцера, що зняв охорону біля дверей в опочивальню, ніде не було видно, і його пізніше так і не знайшли, хоч обшукали все королівство.

— Громель! Больмано! Рінальдо! — видихнув, побачивши трупи, Публій, головний королівський радник, і заламав жирні руки. — Чорна зрада!