Чарльз Діккенс - Великі сподівання

Я подумав: «Але ти, Джо, любий Джо, ти ніколи про це не говориш. Стільки натерпівшись і не переставши любити, ти ніколи не нарікаєш. І ти теж ні, добра Бідді».

- Вас, здається, і апетиту ця пригода позбавила,- сказав господар, кинувши погляд на мою перев'язану руку під шинелею.- Покуштуйте хоч цей ніжненький шматочок.

- Ні, дякую вам,- відповів я і, обернувшись від столу, похнюплено втупився у вогонь.- Я не можу більше їсти. Будь ласка, заберіть це все.

Ще ніколи я так гостро не відчував своєї провини перед Джо, як-от через цього нахабного самозванця Пам-блечука. На тлі його лицемірства й підлості Джо виглядав ще чеснішим, ще шляхетнішим.

З добру годину просидів я перед каміном, охоплений почуттям глибокої і цілком заслуженої осороми. Удари годинника розбурхали мене,- хоч і не розпогодили мого настрою і не розвіяли докорів сумління,- і я підвівся, попросив, щоб мені защібнули шинелю під шиєю, і вийшов. Я вже раніше перенишпорив по всіх кишенях, шукаючи листа, щоб перечитати його ще раз, але ніде не знайшов і з прикрістю подумав, що, певне, він у мене випав на солому в кареті. Зміст його, проте, я запам'ятав дуже добре: зустріч було призначено в хатині над шлюзом біля печі для випалу вапна на болотах, о дев'ятій годині вечора. А що часу вже лишалось обмаль, я й подався, нікуди не звертаючи, навпростець до боліт. [414]

Розділ 53

Вечір був темний, але коли обгороджені ділянки залишились позаду і я опинився на болотах, зійшов місяць уповні. Смужка чистого неба ген за чорнотою боліт була така вузька, що великому червоному місяцеві ледве ставало місця на ній. За кілька хвилин він піднявся вище й сховався серед навислого пасма хмар.

Сумовито завивав вітер, і на болотах було дуже гнітюче. Хтось незнайомий з цими краями довго тут би не витримав, і навіть мені зробилося так прикро, що я завагався - чи не повернути назад. Але ж я знав ці болота, і не заблукав би тут і темнішого вечора, та й заїхавши сюди, я не мав ніякого приводу для відступу. Отож опинившись тут проти своєї волі, я проти волі й далі пішов. Простував я не в тому напрямку, де стояв наш дім, і не в тому, де ми колись переслідували втікачів. Плавуча тюрма була далеко ззаду, а вогні старого маяка на косі я міг побачити, лише оглянувшись. Піч для випалу вапна я знав не гірше від старої батареї, але їх розділяло добрих кілька миль відстані, і якби того вечора в обох цих місцях горіло світло, між ними простяглася б довга лінія чорного обрію.

Попервах я місцями причиняв за собою хвіртки в огорожах і вряди-годи зупинявся, щоб корови, які порозлягалися на стежках, де було сухіше, встигали підвестися і сонно відступитися в траву й очерет. Але невдовзі я вже лишився самотою серед цього пустища.

Минуло ще з півгодини, поки я наблизився до печі. Вапно горіло, відгонячи смердючим застійним запахом,- вогонь, очевидно, запалили на цілу ніч, бо робітників ніде не було видно. Поруч був невеличкий кар'єр, через який слалася моя стежка; розкидані кайла й тачки свідчили, що вдень тут працювали.

Піднявшися стежкою знову на рівень боліт, я побачив, що в старій хатині над шлюзом світиться. Я прискорив ходу і за хвильку постукав у двері. Чекаючи на відповідь, я розглянувся й помітив, що давно покинутий шлюз стоїть напіврозвалений, що хатина - дерев'яна, під черепицею,- якщо й дає ще захисток від негоди, то дуже ненадійний, що багнюку й твань навколо позаснувало вапном і що на мене невблаганно наповзають задушливі випари від печі. Оскільки ніхто не показувався, я знову постукав. Не почувши ніякої відповіді, я натис на клямку. Вона легко подалась, і двері прочинилися. Заглянувши [415] всередину, я побачив стіл з запаленою свічкою на ньому, І лавку й сінник на низенькому ліжку. А що вгорі було і й піддашшя, то я гукнув: «Є тут хто?», але знову ж J ніхто мені не відповів. Я глянув на годинник, переконався,; що дев'ята година вже минула, і ще раз гукнув: « amp;~ тут хто?» Так і не діждавшись відповіді, я вийшов надвір і зупинився, не певний, що робити далі.

Починалася злива. Не побачивши надворі нічого нового, я знов завернув у хатину, став на порозі й задивився в ніч. Розмірковуючи, що хтось недавно тут був і скоро має вернутись - бо звідки ж запалена свічка - я надумав подивитись, чи багато гніту вигоріло. Тільки я ступнув за поріг і узяв свічку, як хтось сильним ударом вибив її у мене з руки й вона погасла, а ззаду на шию мені накинули міцного зашморга.

- Ага, попався! - з лайкою промовив притишений голос.

- Що це? - закричав я, вириваючись.- Хто тут? Рятуйте, рятуйте!

Але не тільки лікті мої виявилися щільно притиснені до боків, а ще й нестерпно боліла опечена рука. Щоб заглушити мій крик, хтось затискав мені рота то дужою долонею, а то й усім дужим тілом; відчуваючи близько чиєсь гаряче дихання, я марно силкувався вирватись, поки мене міцно до чогось прив'язувано.

- Ану-но ще крикни,- промовив з новою лайкою притишений голос,- і я тобі враз хребта переб'ю!

Мало не зімлівши від болю ушкодженої своєї руки, досі ще знетямлений від несподіванки, але притім усвідомлюючи, що ця погроза ніякий не жарт, я стих і спробував бодай трошки вивільнити руку. Однак спроба ця виявилась даремною. А рука моя, ще не загоєна від опіків, тепер боліла так, немов її встромили в окріп.

Темний вечір за вікном раптом змінився чорною пітьмою, з чого я зробив висновок, що невідомий зачинив віконницю. Намацавши кремінь з кресалом, він став викрешувати вогонь. Напружено вдивляючись в іскри, що падали на трут, який він силувався роздмухати, я побачив, та й то лише на мить, тільки його губи та голубуватий кінчик трісочки у нього в руці. Трут відволог - що й не дивно було тут - і іскри одна за одною гасли.

Невідомий не квапився і далі собі кресав кременем по сталі. Коли раз іскри приснули навколо дощем, я вловив обрис його долонь і крайчик обличчя і зрозумів, [416] що він сидить за столом,- але й тільки. Та незабаром я знову побачив його сині губи, що дмухали на трут, і ось тріска спалахнула й освітила - Орліка!

Не знаю, кого я сподівався побачити, тільки