Колін Маккалоу - Дотик

англійської корони, висловили невдоволення таким нахабством, Лі відповів їм, що він — просто слуга магараджі, що магараджа і досі править (хоча й зі згоди англійців), тож чим вони незадоволені? Він був певен, що імператриця Індії матиме свою частку.

Після цього Лі похапцем подався до Персії, щоб зустрітися зі своїми старими співучнями, Алі та Хусейном, двома синами шаха Насреддіна, який правив зі свого Павичевого Трону майже півстоліття, і цей ювілей мав святкуватися 1896 року.

Цікавість погнала Лі до гір Ельбурс, де він хотів на власні очі побачити криниці з нафтою та смоляні копальні, про які розповідав йому Александр. Вони і досі там були, і досі їх ніхто не розробляв.

Мандруючи на своєму арабському коні, він блукав поглядом по непривітній та гористій місцевості. Лі виявив, що «Ельбурс» є хибною назвою, яку дали європейські географи всім гірським кряжам в Західній Персії; справжній же Ельбурс лежав довкола Тегерана — високі піки, вкриті вічними снігами. А те, на що він зараз дивився, — то були гори. Просто гори без назви.

Нафтопровід до Перської затоки… Одна свердловина на п’ять акрів… Та це ж — спосіб для Персії розплатитися зі своїм величезним боргом, а йому — заробити власні статки і збагатитися! Нафта знаходила дедалі ширше застосування: мастильні оливи, гас, парафін, смола кращої якості, аніж вугільна, вазелін, анілінові барвники та інші хімікати — а також пальне для нового двигуна, який перетворював його на горючу суміш з такою ефективністю, яка паровим двигунам і не снилася. Хіба ж не казав йому магараджа, що штучне індиго нищило індійський експорт природного барвника індиго?

Добре поміркувавши і дійшовши висновку, Лі повернувся до Тегерана і попросив аудієнції в шаха.

— Іран має велике багатство — нафту, — сказав він, уживши перську її назву; його фарсі вже була настільки досконалою, що він міг обходитися без перекладача. — Але не має місцевої технології та знань, щоб цим багатством скористатися. Я маю такі знання і достатньо коштів, щоб експлуатувати родовища нафти. Я дуже хотів би отримати дозвіл на цю діяльність в обмін на угоду, що забезпечуватиме мені п’ятдесят відсотків прибутку плюс компенсацію тих коштів, які я вкладу в устаткування та механізми.

Йому було важко говорити мовою, яка не мала технічних термінів, і Алі та Хусейн допомагали йому, де могли.

Розмову слухав іще один чоловік: потенційний нащадок Насреддіна — Музафаруддін. Він служив губернатором Азербайджану, перської провінції, яка межувала з Кавказом і була постійно на ножах з турками та росіянами. Через швидкий розвиток Баку як джерела нафти для Росії Музафаруддін виявив неабияку зацікавленість. Він також дуже переймався тим, щоб Іран не виштовхнули на узбіччя в перегонах за контроль території, на якій — чи у якій — можуть бути знайдені поклади цінних ресурсів. Для родини шаха Лі був відносно нешкідливим варіантом, бо не мав територіальних претензій або інших мотивів, аніж служіння Мамоні. Мамона — це вони розуміли. З Мамоною вони могли впоратися. Старий шах впав у летаргію виконавчої влади, обплутаної системою привілеїв та повноважень, які надто часто призводили до того, що на керівних посадах опинялися не ті люди, що треба. Та Музафаруддіну лише щойно виповнилося сорок, а та хвороба, яка зрештою його доконала, ще не встигла розвинутися. Його непокоїли не турки, а росіяни, які завжди плели інтриги, щоби мати вихід до океанів на дурняк: не пробиваючись через чужі моря та не ведучи жорстоких морських битв. У цьому сенсі Іран був для них бажаною здобиччю…

Тож після кількох місяців пробивання своїх інтересів Лі Костеван нарешті отримав право видобувати нафту в Західній Персії на площі у двісті п’ятдесят тисяч квадратних миль. Нафту треба було видобувати і качати, а для цього знадобилося найняти невдоволених «диких» бурильників в Америці, закупити сучасне бурове устаткування, де до зубчастих бурів для їх охолодження подавалася вода під тиском, а також установити парові двигуни для забезпечення машинерії енергією.

Численними були його труднощі, і всі вони не мали стосунку до техніки. Йому довелося звикати до безперервного ескорту з цілого батальйону солдат, бо гори кишіли неприборканими племенами, які не корилися владі Тегерана; жахливі перепади висот перетворювали на кошмар спорудження навіть елементарних доріг; залізничного сполучення як такого майже не існувало; а найгіршим було те, що у країні відчувався страшенний дефіцит горючого пального — як вугілля, так і дров.

Тому Лі вирішив почати з того, що було практично здійсненним у тих конкретних умовах. Свої перші свердловини він обмежив Ларістаном, де залізниця поєднувала місто Лар із Перською затокою і де навколо Лара були поклади вугілля. Невдовзі він виявив, що його дикі бурильники теж мали підкріплений величезним досвідом нюх на нафту. Лі слухав їх з величезною увагою і набував практичного досвіду, яким підкріплював свій диплом з геології, отриманий в Единбурзі. Він швидко збагнув, що нафтопровід є нереалістичним проектом, однаково що «глюком» під час куріння опіуму, але нафту можна було перевозити цистернами залізницею, до того ж британці патрулювали Перську затоку, вважаючи її своїми водами. Портові споруди були примітивними, морських танкерів — обмаль. Та Лі не розчаровувався: упевнений, що попит на нафту зростатиме з кожним роком, він напружено працював над тим, щоб забезпечити іранській нафті комерційний успіх. На його щастя, шах та його уряд були такими бідними, що дохід у 10 000 фунтів був для них астрономічною сумою.

1896 року шаха Насреддіна було вбито буквально за кілька днів до його п’ятдесятирічного ювілею; убивця, такий собі Керман, сказав, що він діяв за наказом шейха Кемаль-уддіна, який «віддячив» своєму родичу шаху за його доброту тим, що став закликати до бунту, а коли спроба зазнала фіаско, він спробував знайти притулок у Константинополі. Його вислали назад до Ірану, де він мав постати перед судом (убивцю повісили раніше), але по дорозі Кемаль-уддін помер, і влада в Ірані досить мирно перейшла до Музафаруддіна. Новий шах почав своє правління з позитивних кроків — урегулював обіг мідних монет і скасував древній податок на м’ясо, але підкилимна змовницька діяльність тривала й далі.

Для Лі то був неспокійний час; виробництво невеликої кількості нафти таки вдалося налагодити, і воно давало певний прибуток, але не ті мільйони, на які він сподівався і які, він, знав, неодмінно будуть.

Не знаючи, що новий шах захворів і здоров’я його слабшає, Лі вирішив відвідати Англію. Він уже не був у Кінросі сім років, навмисне щезнувши з виду; листи до матері він передавав з оказією на