Герман Брох - Смерть Верґілія

над ним — ще сіріше й темніше небесне, двоє очей одне в одному, обоє розплющені — обоє так широко, що яснішала ніч і займалися досвітки, де немає вже часу, немає подій, немає імен, випадковостей, спогадів, немає вже долі. Він уже не лежав; поняття «лежати», «стояти», «сидіти» давно вже утратили сенс, не лишилось нічого, крім споглядання, німого й безплотного, крім плину у човнику, і хоч він почувався до нього усе ще прикутим, але вже й розкутим і вільним, і здавалося навіть, що спадають останні вже ланці, що нарешті збуваються давно згаслі у пам’яті, давно стерті із пам’яті передчування і лагідним леготом повертається спогад про вільне ширяння, яке він давно колись передчував; чимдалі глибшим ставало тепер бажання віддатися тому ширянню, втілити давнє передчуття у реальність, влитись у те ширяння самому, повернути навіки забуте, те, у чому, однак, живе передчуття прийдешнього, в ширянні полинути до мерехтливого сяяння персня, вільно в ширянні полинути аж до Лісанія, який сам-один тільки й мав ще ім’я, мав пам’ять і долю, ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, до того, кого осявало проміння, хто, може, був і досі селянським хлопчиком, а може, вже й янголом, загорненим у остуджені вереснем крила й небесно-розчуленим; ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, торкнутися крил тих і ще раз побачити рідний той образ, у ніжно-привітному сяєві зорянистого персня відчути розкриту глибінь цього образу, глибінь за глибінню його пізнавати; о, все глибшим ставало бажання, ця туга за тим, хто від туги страждав, ця туга за шумом рахманним колишніх струмків і потоків, за м’яким монотонним дзюрчанням, в якому лишилось минуле… До болю болюче бажання, в якому — вся боязнь розлуки, вся жага зберегти це останнє обличчя у пам’яті; до болю болюча туга, що впирається визнати останню цю істину, тремтить перед страхом розлуки, бо хоч як палко душа, передчуваючи будучність, жадає востаннє полинути вільно в ширянні, їй важко полишити проміжний цей стан, цю плавбу і цей човник і перейти до нескінченности нової; її тяжко гнітить заборона не озиратися на таку рідну й близьку нескінченність минулого, а ще тяжче — наказ остаточно зректися багатозначности того, що було, задля однозначности того, що буде. І хоч Лісаній так однозначно й так тужно простирав руку в прийдешнє, воно все одно зоставалося багатозначним, як багатозначним було і світіння навколо нього у віддзеркаленні й у віддзеркаленні цього віддзеркалення; червоно-розпечений був сонячний лик, мерехтіли сузір’я, місячний диск відливав тьмавим золотом, від персня лилося проміння без напрямку, і в одне невиразне мигтіння злилися колишнє й прийдешнє, багатогранно й багатозначно світіння мерехтливо-похмурих морів і небес змішалося зі світінням постаті доброго ґенія, що вказував шлях, і хоч образ його не мінявсь, як не мінявся і жест, у прийдешнє спрямований, він був увесь повен осяйної мінливости, всього його осявала глибока багатогранність і багатозначність того, що було та минуло, вся його постать безперервно мінялась, мінялися риси його; це були риси то Цебета, то вже Алексіса, а часом — на відміну від решти, ще невиразніше, мов швидкоплинний спогад, — з’являвся і образ Енея; і хоч усі образи були безіменні і їх раз у раз заступала неповторна подоба Лісанія, та саме у цьому і полягала спокуса в прийдешнім шукати минуле, саме це й спокушало, вперед пориваючись, обернутись назад, та, власне, була це вже і не спокуса, а нове знання, бо хлопчик ширяв у неторканім замежжі — не звабник, звичайно, і, по суті, уже й не проводар, він лише вказував шлях, вказував шлях уперед, і його вказівної десниці, щоб вона не опала, ніхто і ніколи не повинен торкнутись. Прощання… Далебі, це усвідомлене, це очевидне прощання було і в отій невиразній, ніби всередину зверненій усмішці хлопчика, і це прощання було обопільним усвідомленням кінця проміжного царства, усвідомленням ще однієї нескінченности, в якій їхнє плавання доходить останньої гавані, усвідомленням, що там, на кормі, сидить перевізник, цей лоцман, котрий дарує і поміч, і захист, і спокій, котрий тепер має стати останнім проводирем, одним-єдиним послужливим проводирем, бо лиш йому, попри все довшу і довшу відстань і всупереч їй, — лиш йому до снаги рятівною десницею обійняти згорьовану душу, щоб вона, у долоні сховавшись, пригорнувшись до неї, в ній зігрівшись, окрилена нею, лагідній волі скорившись, не знаючи страху, причастилася до усвідомлення і полетіла-полинула в напруженім просторі між безпечністю й тугою, полинула між нескінченністю і нескінченністю, — душу, що готова до усвідомлення, що прагне його й у своєму чеканні вже ні на що не чекає. У своєму ширянні тужливе передчуття уже починало сповнятися, ставати ширяючим сповненням. Ширяючи, як та постать хлопчини на носі, у спільнім ширянні до спокою прагло й самé усвідомлення, й самé їхнє плавання, і що довше тривало це спільне ширяння, що ширшими ніч ця і човник нічний цей ставали (ні, не знати, скільки тривало те спільне ширяння, не знати, як ширшали ніч ця і човник!), що глибше сіяння нічне просякали і повнили тіні, то більшою мірою постать на носі, ширяючи і віддаляючись, втрачала свої невиразні обриси, то більшою мірою постать немов оголялася, зливалась із зоряним сяйвом, зливалась із тінню-імлою, позбувалась одіння, ба більше — позбувалась усього й ставала геть-чисто прозорою. Так ширяли, злившись водно, ніч і хлопчик, прозорі-прозорі… Ще ні, але все ж таки вже… Що це було — передодень реальности? Чи передодень якоїсь вітчизни, що понад нею кружляли всі сонця, усі місяці й зорі, — вітчизни у сяянні й блиску? Туди вказував хлопчик, але там, куди він указував, був сяючий обшир без напрямків, саме туди ринув човник, хоч і лишався, по суті, на місці, бо в своєму зростанні уже вочевидь наближавсь до межі нескінченности; це було усвідомлення, нічне усвідомлення, іще не денне, лише усвідомлення майбутнього усвідомлення, і саме тому уже все ж таки усвідомлення повне, це був потік усвідомлення, той, що затоплює душу, потік більший і м’якший від потоків усіх водяних і етерних, хоч над ним і над ними так само незмінно здіймалась та сама небесна твердінь… Тиша, незмінна й готова, одначе, улитися в тишу вже нову, тишу величнішу, підготовлену до нової тиші; усвідомлення, незмінне й готове, одначе, обернутись усвідомленням новим, до нього ж таки й підготовленим; човник, що оце линув, немовби на крилах усвідомлення й тиші, линув високо-високо, немовби уже й невагомий, уже був і не човник, а був лише